Вадим

Те, що я зіткнувся з обуренням батьків Марти, щиро здивувало мене. Але я не з тих, хто здається після першої перешкоди. Навпаки — це лише підсилює бажання довести, що мої наміри серйозні.

Я впевнений: коли вони познайомляться зі мною особисто, усе зміниться. Вони побачать не просто хлопця з гарною машиною чи бізнесом, а людину, яка щиро цінує їхню доньку.

Я сподобаюся їм — бо мені справді подобається їхня Марта.

Сьогодні ми йдемо в кіно. Цікаво, але, здається, цього разу саме Марта мене запросила — і це вже добрий знак.

— Привіт, — сказав я, зустрівши її біля дому. — Поїхали?

Вона лише ледь посміхнулась і кинула швидкий погляд у бік вікна, де стояли її батьки, уважно спостерігаючи за нами.

— Так, Вадим, поїхали, — тихо промовила вона й сіла в машину.

У цей момент я зрозумів: попереду буде не просто кіно. Це буде наша маленька втеча від правил і заборон.

Після кіно Марта щільніше загорнулася у свій шарф і, трохи змерзши, тихо сказала:

— Вадим, може, не будемо гуляти? Холод такий, що навіть гарячий попкорн не допоміг зігрітись.

Я усміхнувся:

— То куди хочеш? Провести тебе додому?

Вона заперечно похитала головою й, поглянувши кудись убік, додала:

— Краще до тебе… на каву. Бо, якщо я зараз прийду додому, батьки влаштують справжній допит.

Її голос був м’який, але впевнений. І в цій миті я відчув — вона довіряє мені.

— Добре, — відповів я, заводячи двигун. — Поїхали на каву… тільки обіцяй, що не замерзнеш дорогою.

— Ваааау… це твій будинок? — вражено промовила Марта, повільно озираючись навколо.

— Так, — усміхнувся я, злегка ніяковіючи. — Почувайся як удома.

Ми пройшли на кухню. Вона торкалась пальцями до стільниці, роздивлялась полички, ніби кожна деталь розповідала їй історію мого життя.

Я поставив каву варитися, а сам непомітно дивився на неї.

У цій тиші, серед запаху свіжої кави й теплого світла ламп, у голові промайнула думка: як же природно вона тут виглядає… наче завжди мала бути в цьому домі.

Вона — не просто гість. Вона та, з ким я без вагань міг би ділити це місце щодня.

— Марто, а куди ти поступила? — запитав я, наливаючи каву в чашки.

Вона засміялась, поправила пасмо волосся й відповіла:

— Ну це поки не важливо, — зробила ковток води. — Відповіді ще немає, а як прийде — тоді й скажу.

— Хитра, — посміхнувся я. — Значить, тримаєш інтригу?

— Можливо, — лукаво підморгнула вона. — А де моя кава, га? Я вже відчула аромат, а в чашці ще порожньо.

— Зараз буде, — сказав я, подаючи їй чашку. — Обережно, гаряча.

— Та я звикла, — відповіла вона, дивлячись на мене з посмішкою, яка чомусь змусила серце битися швидше.