Марта

Це був неймовірний вечір. Повітря пахло квітами, нічне місто сяяло вогнями, а в серці вперше за довгий час було так спокійно й тепло. Але коли я повернулась додому — вся магія зникла за одну мить.

Батьки вже чекали мене у вітальні. Мама сиділа з напруженим обличчям, тато стояв біля вікна, схрестивши руки.

— Марто, ти не розумієш? — почала мама, ледь стримуючи емоції. — Ти не розумієш, скільки йому років? Це явно не той чоловік, якого б ми хотіли для тебе.

Я відчула, як у мені закипає протест.

— Мамо, а ви й не маєте казати, з ким мені зустрічатись. Це моє життя!

Тато різко обернувся:

— Ні, Марто. — Його голос був твердий, як ніколи. — Ти повинна це закінчити. Негайно.

Я дивилась на них і не впізнавала своїх батьків.

— Ви навіть не знаєте його… — прошепотіла я.

Але вони вже вирішили все за мене.

Як тільки я зайшла до кімнати, телефон одразу засвітився новим повідомленням.

Вадим: “Чому так? Чому батьки проти?”

Я зітхнула. Як йому пояснити? Це не про нього. Це про них. Про те, що вони звикли вирішувати за мене, що для мене «краще».

Бо для них “краще” — це ідеальний Дмитро, друг нашої родини.

О так, цього Дмитра вони мені клеять ще зі школи, з десятого класу.

“У нього такі чарівні батьки, така гарна сім’я, така перспектива”, — завжди казала мама.

Але ніхто не помічав, що за всіма тими “перевагами” стоїть звичайний зануда, який живе за правилами й навіть посміхається тільки тоді, коли треба.

Ботанік до кінчиків пальців. І зовсім не мій тип.

А Вадим… інший.

Він справжній.

— Ти не маєш звертати на це увагу, — відповіла я, швидко набираючи повідомлення.

— Бо я точно не звертаю.

Пауза. На екрані з’являються три миготливі крапки — він пише.

— А як інакше, Марто? Це ж твої батьки…

Я усміхнулась.

— А інакше ми завтра підемо в кіно. Ти ж хочеш мене запросити, правда?

— Чи ми будемо слухати моїх батьків?

Ще кілька секунд тиші — і знову відповідь:

— Домовились. Завтра, сьома вечора. І, Марто… я не звик слухати нікого, окрім серця.