Марта

Сьогодні я одягнула свою найкращу сукню.

Перед дзеркалом навіть не впізнала себе — ніби інша дівчина.

Я хвилююсь, хоча сама не розумію чому.

Сьогодні зустріч із Вадимом.

Він не такий, як усі.

У ньому є щось… спокійне, впевнене, навіть трохи загадкове.

Така машина, такий стиль, і тепер — вечеря у найдорожчому ресторані міста.

Я не знаю, чого чекати від цього вечора.

Але точно знаю одне — сьогодні щось зміниться.

Підійшовши до ресторану, я й гадки не мала, що мене чекає.

Офіціант люб’язно запропонував провести мене до Вадима,

але замість звичайної зали ми піднялись сходами нагору.

І ось…

Переді мною відкрилась криша, вкрита вогниками, свічками й квітами.

Легкий вітер торкався волосся, а вечірнє місто внизу мерехтіло, наче з фільму.

— Привіт, Марто, — його голос був спокійний, але в очах — вогонь.

— Привіт, Вадим, — відповіла я, ледь усміхаючись.

— Ти просто неймовірно виглядаєш, — сказав він,

і в ту мить я відчула, як серце зробило зайвий удар.

— Дякую, — усміхнулась я, — ти дуже гарно підготувався. Це неймовірно красиво.

— Марто, проходь, сідай, — сказав він, відсуваючи стілець. Його рухи були впевнені, але погляд — трохи розгублений, ніби він теж хвилювався.

Ми сіли. Навколо тихо грала музика, а в повітрі пахло трояндами та вечірнім містом.

— Розкажи щось про себе, Вадим, — усміхнулась я, беручи келих у руки. — Адже я тебе зовсім не знаю.

Він засміявся легко, трохи нахилившись уперед:

— Ну, якщо чесно, я сам не завжди розумію, хто я. Люблю швидкість, каву і… певну вперту дівчину, яка вже двічі перевернула моє життя.

— О, — підняла я брову, — і хто ж вона, ця щасливиця?

— Сидить навпроти мене, — спокійно відповів він, і я відчула, як щоки зрадницьки запалали.

— Декілька років тому я втратив батьків, — тихо сказав Вадим, дивлячись убік. — Після цього довелося швидко подорослішати. Я взяв на себе сімейний бізнес, який вони будували все життя.

Його голос став глибшим, спокійним, але в ньому чулося щось тепле, майже ніжне.

— У мене є молодша сестра, — додав він із легкою посмішкою. — Дуже схожа на маму. Весела, вперта, і завжди має останнє слово. Я б із радістю вас познайомив — упевнений, ви б знайшли спільну мову.

Я уважно слухала, і в цей момент у мені прокинулась повага. За спокоєм і впевненістю Вадима стояла біль і сила, яку не кожен здатен нести.

— Вона щаслива, що має такого брата, — тихо сказала я.

Вадим зустрів мій погляд і ледь усміхнувся:

— Сподіваюсь. Але зараз вона б точно сказала, що я вперше за довгий час зробив щось розумне — запросив тебе.