Марта

Наступного дня Марта зайшла до супермаркету — звичайного, з ранковим шумом, візками, ароматом свіжої випічки та кави з автомата біля входу. Волосся зібране у хвіст, на ній проста куртка й худі — після вчорашнього адреналіну хотілося тиші.

Вона саме стояла біля полиці з кавою, вибирала між улюбленим капучино з карамеллю і якоюсь новою маркою, коли поруч пролунало знайоме:

— Ну що, знову каву вибираєш?

Марта повільно обернулася — і мало не впустила пакет. Вадим. Стоїть, усміхається, руки в кишенях, а погляд той самий — зухвалий, але теплий.

— Ти що, мене переслідуєш? — кинула вона з удаваною байдужістю.

— Можливо, — відповів він спокійно. — А можливо, доля просто любить стикати нас у відділі кави.

Марта пирснула сміхом і взяла пачку з полиці.

— Тоді скажи, детективе, яку каву ти береш?

— Ту, що п’єш ти, — без паузи сказав Вадим.

Вона підняла брови.

— Ого, тобто навіть смак мій знаєш?

— Я ж уважно дивився, коли ти пила тут.

Марта на мить зніяковіла, але швидко сховалась за усмішкою.

— Хитрий. А звідки, до речі, в тебе мій номер? — спитала, беручи каву .

Вадим усміхнувся ще ширше.

— Ірка. Сказала, ти не проти.

— Ага, — з удаваною серйозністю сказала Марта. — Значить, треба буде “подякувати” Ірці.

— Не сердься, — прошепотів він тихіше. — Інакше я б так і не наважився тебе знайти.

Вона подивилась на нього, а потім тихо відповіла:

— Може, і добре, що наважився.

На касі вони стояли поруч. Марта тримала каву, він — пляшку води, але між ними вже було відчуття, ніби все тільки починається.

Вони вийшли з супермаркету — холодне повітря торкнулося шкіри, і Марта щільніше загорнулась у куртку.

Вадим ішов поруч, не надто близько, але й не відставав. У нього на обличчі була та сама усмішка, трохи нахабна, трохи тепла — така, що важко не звертати уваги.

— Ти завжди така швидка? — спитав він, коли вони зупинились біля стоянки.

— А ти завжди такий настирний? — відказала вона, натискаючи на брелок.

Toyota блиснула фарами.

Вадим уважно подивився на машину, потім на неї.

— Отже, це твій подарунок на випускний, так? — тихо мовив. — Гарний вибір… хоч і ризикований.

— Ризик — це сімейне, — усміхнулась Марта.

— Я так і подумав, — відповів він і зробив крок ближче. — Знаєш, кава з автомата — не для такої, як ти.

— А яка для мене? — підняла вона брову.

— Та, яку я хочу тобі показати, — сказав він упевнено. — У місті є маленьке кафе біля набережної. Без гучної музики, без натовпу, просто… гарна кава і тиша.

Марта вдала байдужість, хоча всередині вже калатало серце.

— І ти думаєш, я просто сяду і поїду з тобою?

— Ні, — він нахилився трохи ближче. — Я сподіваюсь, ти сама цього захочеш.

Кілька секунд мовчання. Лише легкий вітер і звук далеких машин.

Вона зітхнула, кинула погляд на нього, потім на дорогу.

— Гаразд, покажи мені свою каву.

— От і домовились, — усміхнувся Вадим.

Він відкрив для неї дверцята Мустанга, і коли вона сіла, у їхніх поглядах було щось нове — не просто азарт після перегонів, а цікавість, що може бути далі.

Дорога тягнулася вузькою стрічкою між ліхтарями. Світло міста відбивалося у вікнах машин, а з радіо тихо грала лірична мелодія. Марта сиділа поруч, дивилась у вікно, роблячи вигляд, що їй байдуже, хоча серце билося швидше з кожною секундою.

Вадим кидав короткі погляди на неї, не кажучи ні слова.

— Ти завжди така тиха? — нарешті порушив мовчання.

— А ти завжди такий уважний? — усміхнулась куточком губ.

— Лише коли цікаво, — відповів він, і в його голосі було щось ніжне, не схоже на ту впевненість, яку вона бачила раніше.

Машина плавно зупинилась біля невеликого кафе, де світло ламп падало крізь вікно на дерев’яні столи. Усе виглядало просто — без показного блиску, без шуму.

Вони зайшли всередину. У повітрі пахло свіжозмеленою кавою та ваніллю.

— Я часто приходжу сюди, коли хочу тиші, — сказав Вадим, сідаючи навпроти. — Тут можна просто… бути собою.

Марта зняла куртку, опустила очі в чашку, що парувала перед нею.

— Не думала, що ти з тих, хто цінує спокій, — тихо мовила.

— Усі думають, що я лише про швидкість і шум мотора, — він усміхнувся, дивлячись прямо їй у очі. — Але ж навіть найшвидші часом хочуть просто зупинитись.

Її погляд затримався на ньому довше, ніж вона хотіла.

— Може, і ти не така, як здаєшся, — додав він.

— А яка я, по-твоєму?

— Та, через яку забуваєш, що треба дихати, — сказав він майже пошепки.