Марта

І ось я вдома — лежу на дивані, укутана ковдрою, говорю з Іркою та Вікою по відео.

— Слухай, Марто, — почала Ірка, — а як та машина взагалі там опинилася? І чому ми тоді приїхали на таксі?

— А, це… — я всміхнулась. — Подарунок мого брата на випускний. Тільки батьки про це не знають. Я попросила його підігнати машину на вечірку, щоб хоч трохи покайфувати. Думаю, він сьогодні дивився десь із боку і пишався мною.

— Та ти навіть не уявляєш, — захихотіла Ірка, — як у твого Вадима і всіх наших однокласників просто щелепи попадали! Ніхто не думав, що ти таке вмієш!

— Ооо, а як сексуально він погнався за тобою після фінішу, — додала Віка, ледве стримуючи сміх. — Це треба було бачити!

— Та перестаньте, — я закотила очі, але посмішка все одно з’явилась. — Він просто здивувався, ось і все.

— Здивувався? — Ірка підняла брову. — Та він на тебе дивився, наче світ навколо перестав існувати.

Я мовчала, дивлячись у стелю, а потім ледь чутно прошепотіла:

— Може… і справді.

— Та перестаньте, — засміялася я, прикриваючи обличчя подушкою. — Нічого там такого не було!

— Не було? — Ірка мало не вдавилась сміхом. — Він же, мабуть, на червоне проїхав, аби тебе не втратити!

— І ще цей його погляд, — підхопила Віка, — як у хижака, що знайшов свою здобич. Уф, аж мурахи по шкірі!

Я зітхнула, але відчула, як щоки зрадницьки спалахнули.

— Та що ви таке вигадуєте… Просто… не знаю. Він зовсім інший, ніж я собі уявляла.

— А ти уявляла? — хором підкололи дівчата.

— Ні! — я швидко відмахнулась. — Просто… ну, після тієї історії біля кави він здався мені дивним. А сьогодні… не знаю, він був справжній. Не намагається щось із себе строїти.

Ірка хитро прищурилась:

— То може, він не просто каву тоді хотів.

— Ну, хто його знає, — усміхнулася я, дивлячись у стелю. — Але одне скажу точно — цей вечір я не забуду.

Віка хмикнула:

— І він тебе теж. Ти ж бачила, як він на тебе дивився, ніби весь світ перестав існувати.

Я усміхнулась, але не відповіла. Просто лягла з телефоном у руках, гортаючи фото з вечірки.

І коли натрапила на знімок, де я біля своєї Supra, а у відображенні скла — він, Вадим, стоїть поруч, хоч і не в кадрі,

я раптом зрозуміла — ця історія тільки починається.

телефон завібрував — прийшло нове повідомлення.

Я глянула — “Вадим 💬”.

«Ти сьогодні була просто неймовірна. Не думав, що колись побачу тебе за кермом. І, чесно, не думав, що програю саме тобі.”

Я застигла, а дівчата одразу почали верещати в один голос:

— Це він?! Це точно він?! Ну відкрий! Що пише?!

Я, не стримуючи усмішки, прочитала вголос, і вони вибухнули сміхом.

— От бачиш! Кажу ж — закохався! — Віка ледь не впала зі стільця.

Я, зітхнувши, почала друкувати у відповідь:

“Дякую. Але цікаво — де ти взяв мій номер?”

Він відповів майже миттєво:

«У нас є спільна знайома»

— Ха! — Ірка вибухнула сміхом. — Ой, здається, хтось продав тебе дешево!

»І ні, — знову прийшло від Вадима, — не сердься. Просто хотів переконатися, що ти не примара з траси.”

Я не втрималась і засміялась.

— Ну що, — сказала Віка, — каву він, мабуть, уже готує?

Я глянула на повідомлення, усміхнулась і відповіла коротко:

“Тоді завтра. Той самий кавовий автомат.”