Вадим

І ось — рев моторів стих.

Пил ще стоїть у повітрі, запах гуми щипає ніс.

Вона знімає шолом, її волосся розсипається по плечах — світло фар зачіпає його, мов вогонь.

Я виходжу з машини, намагаючись не показати, як шалено калатає серце.

— Вітаю, — кажу, підходячи ближче. — Не думав, що колись хтось мене обжене.

Вона посміхається, але в очах — холодний виклик.

— Буває і на стару трасу швидкість знайдеться, — відповідає, кидаючи мені короткий погляд.

— Ти ж розумієш, що це не кінець? — роблю крок ближче.

— А я хіба проти? — її голос спокійний, але дихає впевненістю.

І в ту мить, коли вона проходить повз мене, легенько зачіпає плече.

Від неї пахне бензином і ваніллю.

Вона йде до своєї червоної Supra, сідає за кермо, навіть не озираючись.

Двері закриваються з коротким клацанням — і за мить машина реве й зникає в темряві.

Я стою, дивлюся їй услід і відчуваю, як у мені зароджується щось більше, ніж просто азарт.

Це вже не про гонку.

Це — виклик.

Я навіть не встиг усвідомити, коли ноги самі понесли мене до мустанга.

Двигун заревів, мов звір, що відчув здобич.

Я бачив лише червоні вогні її Supra, що мигтіли попереду — і все всередині кричало: “Не дай їй зникнути!”

Вулиці вже спорожніли. Ліхтарі розмивалися смугами світла, вітер бив у скло, стрілка спідометра пірнула за сотню.

Вона гнала, наче гралась — то різко звертала, то знову виривалась уперед.

Я відчував, що це не просто втеча — це її спосіб сказати: “Дожени, якщо зможеш.”

Кожен поворот — виклик, кожне гальмування — гра.

Я майже наздогнав, але вона різко звернула на стару набережну.

Там, де асфальт закінчується, і починається тиша.

Вона зупинилась, а я — за кілька метрів позаду.

Двигуни стихли, лише чути, як шумить річка і важке дихання двох людей, які ніби тільки що пробігли марафон.

Вона вийшла з машини, не дивлячись на мене.

— Ти гонишся не за мною, Вадиме. Ти просто не звик програвати.

Я вийшов теж, підійшов ближче, зупинившись на відстані подиху.

— Може. Але чомусь здається, що вперше в житті я хочу програти.

Вона підняла очі — і в темряві вони світилися, як іскри.

— Обережно, — сказала тихо. — Я не твоя гонка.

І знову сіла в машину.

А я стояв, дивлячись, як червоне світло задніх фар зникає у нічній далечині.

І вперше відчув, що мене дійсно понесло — не машиною, а нею.