Вадим

Сьогодні мене розбудив настирливий дзвінок у двері. Не те щоб це було надто рано, але для вихідного — явно не мій час.

Я, ще напівсонний, відкрив двері — і мало не отримав шоломом по голові.

— Приві-і-іт, братику! — у хату влітає Лінка, моя молодша сестра, вся на підйомі, з блиском в очах. За нею, як тінь, тягнеться її хлопець Микита, який виглядає так, ніби вже шкодує, що взагалі прокинувся сьогодні.

— Лін, ти хоч розумієш, що сьогодні субота? — буркнув я, позіхаючи.

— Ага! І саме тому сьогодні ввечері ти йдеш з нами! — вигукує вона, кидаючи мені куртку.

— Куди “з нами”?

— На перегони, братику!

Я підняв брову.

— Ти з глузду з’їхала?

— Ні, просто живу, — зухвало всміхається. — Микита буде за штурвалом, а ти — подивишся, як це робиться по-справжньому.

— Лінка, я не хочу в ті ваші нічні дурниці, — бурмотів я, але вона вже не слухала.

— Ти ж казав, що скучив за драйвом! А там… — вона хитро усміхнулась, — кажуть, новачка беруть. На чорному “Мустангу”. Кажуть, катає, як диявол.

— І це має мене переконати?

— Та ти просто боїшся програти, — підколола вона.

Микита засміявся:

— Вона має рацію, брате. Разок виїдеш — і адреналін сам зробить решту.

Я глянув у дзеркало, потім на ключі від своєї машини.

— Добре, — нарешті видихнув я. — Але якщо ця історія закінчиться штрафом або вибухом — ви двоє ремонтуєте все самі.

Лінка підскочила від радості.

— О, ось це настрій! Готуйся, брате, сьогодні буде гаряче!

І ось я на вечірці.

Я, море музики, запах бензину й велика компанія моєї нестримної сестрички.

Не скажу, що я в захваті від усього цього — гучні голоси, дим, пісні й ті самі нескінченні «селфі для історії». Але все ж щось мене сюди потягнуло…

Можливо, через перегони?

Чи просто захотілось відчути знову той знайомий ритм, коли серце б’ється в такт реву двигуна?

Мій «Мустанг» уже давно стоїть без діла в гаражі — наче чекає нагоди ожити.

Я оглянув натовп і помітив, як Лінка вже танцює десь у центрі, а я лише посміхнувся.

— Ну що ж, — пробурмотів сам до себе, — якщо вже прийшов, то хоча б не дарма.

Я стояв біля виходу, спершись на перила тераси, тримаючи в руках склянку холодного напою, але думками був зовсім не тут.

Поки не побачив її.

Вона з’явилася в натовпі — легка, свіжа, мов вітер після спеки.

І все навколо раптом втратило сенс: музика стихла, люди розчинилися, а час сповільнився.

Марто.

Мене наче вдарило спогадом.

Її сміх, погляд, оте зморщене від капризу личко біля кавоавтомату, її голос, коли вона тоді сказала:

«Якщо тобі важко, можеш йти в дупу».

Я сміявся тоді, як хлопчисько, але зараз — серце гупало, ніби вперше за рік згадав, як це — відчувати.

Вона виглядала зовсім інакше.

Не та наївна дівчинка зі шкільним рюкзаком.

Сьогодні вона — жінка.

І кожен рух, кожен її погляд говорив про те, що життя навчило її бути сильнішою.

Я навіть не помітив, як зробив кілька кроків уперед.

Вона зустріла мій погляд, і в ту мить усе стало на свої місця —

ніби доля нарешті дісталася до другого кола.

Я усміхнувся.

Не для неї, навіть не для себе — просто тому, що знав:

тепер вона мене знову помітила.

— Лінка, тут Марта, — сказав Вадим,нахилившись до сестри.

— Щооо? Та сама кава? — здивовано вигукнула Лінка й потягнулась, щоб краще бачити. — Покажи ж мені її!

Вадим, помітивши це, ледь усміхнувся й махнув у бік Марти.

— Вааау, брате, схвалюю! — захіхікала Лінка, штовхнувши його ліктем. — Вона просто пожежа, а не дівчина!

Вадим лише посміхнувся куточком губ, але в очах з’явився той самий блиск, який Марта відчула ще з першої секунди, як увійшла в зал.