Марта

Сьогодні я прокинулась зовсім іншою дівчиною.

Без контролю батьків. Без правил.

Тільки я — і свобода.

Всі ці роки я терпляче вчилась, щоб батьки мною пишались.

Документи у найкращий виш Києва вже відправлені.

Попереду — нове життя.

А поки… вечірка.

Ірка та Віка кличуть у заміський будинок нашого однокласника — мажорчика Іллі.

Кажуть, буде круто.

Я навіть не підозрювала, що саме там усе зміниться.

Назавжди.

Зібравши волосся у недбалий пучок і вдягнувши гарячу, облягаючу сукню, я впевнено покрокувала до своїх дівчат.

Ірка, як завжди, запізнилась, а Віка вже чекала біля таксі, гортаючи телефон.

— Ну нарешті! — Віка підняла погляд і оцінила мене знизу до верху. — Ого, Марто, ти сьогодні прямо фатальна.

— Та годі, — посміхнулась я, хоч усередині щось дивно стискалося. Може, від хвилювання. А може, просто передчуття, що ця ніч буде особливою.

Ірка вибігла з під’їзду, тримаючи в руках блискучу сумочку.

— Їдемо? Ілля вже написав, що всі майже на місці.

Я сіла на заднє сидіння, притиснувши коліна й поглянула у вікно.

Світло ліхтарів ковзало по обличчях, мов тіні з минулого.

Дорога до заміського будинку здавалась довгою — ніби ми їхали не просто на вечірку, а кудись, де все зміниться.

Ми зупинились біля величезного будинку з підсвіткою, що миготіла різними кольорами. Музику було чути ще з дороги — баси віддавалися десь у грудях.

На подвір’ї вже стояли кілька машин, сміх, крики, аромат шашликів і алкоголю змішувалися в єдину п’янку атмосферу.

— Ну, ось і рай, — засміялась Ірка, поправляючи губи в дзеркальці. — Готові, дівчата?

Я вдихнула глибше, відчуваючи, як холодне повітря лоскоче плечі.

— Готова, — відповіла я, хоча не була впевнена, до чого саме.

Двері відчинились, і на ґанку з’явився Ілля.

— О, нарешті! Найкрасивіші запізнилися, як завжди, — його усмішка була самовпевненою, навіть трохи награною.

— Ну, ми ж не могли прийти раніше, ніж треба, — підморгнула Віка.

Усередині будинку — напівтемрява, дим, неонові стрічки по стінах і натовп знайомих облич.

Я відчула, як Віка одразу зникла в гущі людей, Ірка потягла мене до барної стійки.

— Один коктейль, і життя стане легшим, — сказала вона, усміхаючись.

Я взяла склянку, але навіть не встигла зробити ковток — просто відчула чийсь погляд.

Сильний, пильний, ніби він пронизував наскрізь.

Я озирнулась — і на мить зустрілася очима з хлопцем, який стояв біля виходу на терасу.

Темне волосся, сорочка з розстібнутим верхнім ґудзиком, і щось у його погляді було… знайоме.