Вадим

Я вже збирався йти. Свято добігало кінця, музика стихала, а всі розбрелися по своїх компаніях. Я стояв надворі, біля входу, і просто вдихав прохолодне повітря — хотілось тиші.

І тут почув знайомий голос. Її голос. Марта. Тихий, але напружений. Десь в класі

— Назар, я зараз вийду…

Потім — шурхіт, різкий звук, ніби тканина порвалась.

Я не думав. Просто постукав у двері.

— Марта, ти там?

Усередині щось гупнуло, Назар з матюком відступив.

Коли двері відчинилися, я побачив її. Вона стояла, притискаючи до себе сумочку, рукав порваний, очі перелякані. А він — червоний, п’яний, ледь на ногах стоїть.

— Ти що робиш? — холодно спитав я, ступаючи всередину.

— А ти хто такий? — він засміявся, але в очах блиснула злість.

— Вийди, — сказав я, майже не впізнаючи свій голос.

— А то що? — буркнув він і зробив крок до мене.

Я вже хотів вдарити. Серйозно хотів. І, мабуть, ударив би, якби не Марта.

— Вадим! Не треба! — вона схопила мене за руку. — Він того не вартий, будь ласка.

Я важко вдихнув, спробував стриматись. Назар щось пробурмотів і пішов, хитаючись.

Ми залишились удвох.

— Ти ціла? — спитав я тихіше.

Вона кивнула, але в очах стояли сльози.

І тоді вперше в житті я зрозумів, що готовий був розбити будь-кому лице — лише щоб ніхто більше не посмів торкнутися її навіть пальцем.

— Давай я проведу тебе, — сказав я без роздумів. — Уже пізно, і після таких “героїв” краще не ризикувати.

Ми вийшли зі школи. Вона йшла поруч, мовчала, лише іноді поправляла волосся, щоб приховати зламаний рукав.

Біля воріт я зупинився.

— Знаєш, — усміхнувся я, — здається, ми знову зустрілися не в найспокійніший момент.

Вона теж усміхнулась, хоч і несміливо.

— Напевно, доля має дивне почуття гумору, — відповіла вона.

Я провів її до самого будинку, і тільки коли вона зникла за дверима, зрозумів, що вперше за довгий час усміхаюсь просто так.