Марта

Випускний. Мрія кожної дівчини.

Сукня як у принцеси, нові туфлі, зачіска, яку мені робили з самого ранку.

Безліч квітів, усмішок, привітань… Це мав бути найкращий день мого життя.

Але все пішло трохи не так.

Спочатку — зустріч із Вадимом. Хмм… Я справді не впізнала його. Навіть трохи злякалася, бо це було дивно. Але не буду брехати — він мені сподобався. У ньому було щось… спокійне, зріле, впевнене. І водночас — щире.

Хоча вся ситуація залишила купу запитань, на які я поки не мала відповідей.

Потім були привітання, виступ, оплески. І той момент, коли я співала — здається, він дивився лише на мене. Вадим.

Чи, може, мені це просто здалося?..

Після офіційної частини всі зібралися йти в кафе — святкувати. Я вже ледь трималася на ногах від утоми.

Після сотень фото й обіймів вирішила забігти в клас — залишити букет. Подумала, завтра заберу.

Тільки-но я переступила поріг і поставила квіти на парту, почула, як за мною зачинилися двері.

Обернулась.

Позаду стояв Назар — мій однокласник.

— О, а я якраз тебе шукав, — Назар стояв, притулившись до дверей. — Ти сьогодні була така гарна…

Його посмішка була дивною, несправжньою. Від нього різко тягнуло алкоголем.

— Назар, я… дякую, але, думаю, не варто зараз говорити.

— Та ні, мала, школу ж закінчили — тепер усе можна, — він криво посміхнувся.

— Назар, я зараз вийду, — намагалась говорити спокійно, хоча всередині все похололо.

— Та куди ти? — він зробив крок уперед. — Ми ж навіть не потанцювали…

Його пальці раптом схопили мене за руку — занадто різко. Я відсмикнулася, і тканина сукні тріснула по шву.

Його голос став глухим, хрипким, чужим.

— Та не перебільшуй, я просто хотів поговорити.

Я відступила, стискаючи сумочку в руках, щоб не тремтіти.

— Назар, ти п’яний. Іди святкуй із усіма.

Він зробив ще один крок, і тоді мені здалося, що повітря навколо стало густим, як перед грозою.

Секунди тягнулися, мов вічність. Я вже шукала очима будь-який вихід…

І раптом у двері різко постукали.

Я вже майже не дихала.

Стук у двері повторився — сильніший, рішучий.

Назар розгубився, а потім двері просто відчинилися.

На порозі стояв Вадим.

Його погляд був крижаний, щелепи напружені, кулаки стиснуті.

У ту мить він здавався зовсім іншим — не тим спокійним чоловіком із кавоавтомата, а бурею, готовою змести все на своєму шляху.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — холодно вимовив він, роблячи крок уперед.

Назар відступив, але кинув нахабно:

— А ти хто такий взагалі?

— Той, хто радить тобі зникнути, — Вадим підійшов ближче, і в його голосі бриніло стримане зло.

Я відчула, що зараз буде біда.

— Вадиме, — тихо сказала я, торкнувшись його руки. — Не треба… будь ласка.

Він подивився на мене. І цей погляд — повний люті, що повільно танула від мого дотику, — змусив серце пропустити удар.

Кілька секунд — і він зітхнув, відступив на пів кроку.

— Йди, Назар, — коротко кинув. — Просто йди, поки я мовчу.

Той пробурмотів щось собі під ніс і, хитаючись, вислизнув у коридор.

Двері зачинилися.

Вадим стояв спиною, важко дихаючи.

Я зробила крок уперед і торкнулася його плеча.

— Дякую, — прошепотіла. — Якби не ти…

Він озирнувся, у його погляді ще лишався гнів, але тепер поруч із ним з’явилося щось інше — турбота.

— Головне, що ти ціла, — сказав він. — Я б собі не пробачив, якби…

Я не дала йому договорити — просто обійняла.

І тоді все навколо стихло.