Малявка

Вадим

Почався сам випускний. Я сів у далекому кутку, щоб ніхто не помітив, що я взагалі тут. Але очі весь час шукали лише її.

Марта… Вона світилася щастям, наче довкола неї літало саме сонце. Її чорне волосся відбивало світло прожекторів, а посмішка зводила з розуму.

Після нашого короткого знайомства ми домовилися зустрітися біля кавоавтомату через три дні. Три дні… здаються вічністю.

Її кілька разів кликали на сцену — грамоти, подяки, сертифікати. З десяток, якщо не більше. І я ловив себе на думці: хіба можна пишатися людиною, яку ледве знаєш? Виявляється — можна.

А потім… її запросили до мікрофона.

Коли вона почала співати, все навколо ніби зникло.

Я більше не чув оплесків, не бачив залу — тільки її і той голос.

Чистий, щирий, неймовірний.

У ту мить я зрозумів усе.

Я просто закохався. У неї, в її голос, у кожен подих цієї дівчини.

Після церемонії почалося справжнє безумство — сотні селфі.

Вона з моїм букетом, вона з подругами й тим же букетом, навіть самі подруги по черзі фотографувались із ним.

Я не втримався й тихо засміявся. Ха-ха… це було на диво мило.

Потім натовп розійшовся, музика стихла, і я втратив її з поля зору.

Зал спорожнів, вогні поступово гасли, і я вже збирався йти додому.

Але, здається, доля мала свої плани.