Вадим

Я тільки зайшов до залу — і відразу побачив її.

Стоїть біля сцени, тримає букет, усміхається комусь із подруг. В очах — легкість, дитяча наївність і щось, що неможливо пояснити словами.

Вона мене не впізнала. Ну звісно.

Одна коротка зустріч біля автомата рік тому — хіба це щось значить для неї?

А от для мене значило.

З того дня я часто ходив туди. Просто щоб, може, випадково знову її побачити. Іноді навіть ловив себе на думці, що це вже як звичка — шукати ту дівчину з очима, в яких усе забуваєш.

І ось вона стоїть тут.

У свої вісімнадцять— така доросла й водночас така маленька.

Я зробив кілька кроків уперед. Вона стояла спиною, нервово поправляла волосся, і я мимоволі всміхнувся — звичка залишилась та сама.

— Привіт, — тихо мовив я.

Вона повільно обернулась. Очі спершу здивовані, потім насторожені.

— Ви… здається, знайомі?

— Колись, — відповів я, відчуваючи, як щось дивне стискає груди. — Біля школи. Автомат з кавою, пам’ятаєш?

Вона примружилась, наче намагалась пригадати, і раптом усміхнулась.

— Той, хто стояв у черзі й бурчав, що я хочу без черги??

— Саме він, — засміявся я. — Нарешті впізнала.

— Ви тоді ще назвали мене… як же… — вона нахилила голову, — малявкою?

— Можливо, — сказав я, а тоді серйозно глянув у її очі. — Але тепер уже не назвешся малявкою.

Вона відвела погляд, легенько знітилась.

— Та ну… просто вісімнадцять, не кінець світу.

Я не відповів. Бо в ту мить зрозумів — кінець точно настав.

Для мого спокою.

— Це тобі, — простягнув я їй букет.

Вона здивовано кліпнула очима, дивлячись то на мене, то на квіти.

— Я дізнався, що в тебе сьогодні випуск… і вирішив привітати, — сказав я, намагаючись говорити спокійно, хоча серце билося, як навіжене.

Вона взяла букет обережно, ніби боялась зламати квітку.

— Що?.. — тихо видихнула вона. — Дякую, мені приємно… але це трохи дивно. Ми ж навіть не знайомі.

Я всміхнувся.

— Може, саме час виправити цю несправедливість?

Вона підняла очі — ті самі очі, через які я цілий рік купував каву, навіть коли не хотів пити.

— Добре, — відповіла вона після короткої паузи, і кутики її губ злегка піднялися. — Але тільки якщо скажете, як вас звати.

— Вадим, — просто відповів я.

— Приємно познайомитись, Вадиме, — вона нарешті щиро усміхнулась. — Я Марта.

І в ту мить, коли вона вимовила своє ім’я, я зрозумів — це тільки початок.