Вадим

Перший раз це сталося, коли їй було 17. А мені — 25. Я тоді був юнаком, у якого життя вирувало, як весняна річка. І от я побачив її.

Її чорне волосся блищало на сонці, вона мило морщила носик, а посмішка — просто розтопила серце. І цей сміх… щирий, дзвінкий, відкритий — кожен, хто його чув, мимоволі теж починав усміхатись. Обличчя — мов у лялькової принцеси з Діснея.

Ладно… до справи.

Того дня, у її 17 років, я вперше зустрів її біля кавоавтомата в місцевому супермаркеті. Вона дуже хотіла кави, але вже починався перший урок — часу катастрофічно не вистачало. В очах паніка.

А я… хто я такий, щоб не скористатися нагодою й трохи її позлити?

— Привіт. Думаю, ти стоїш у черзі позаду мене, а не попереду, — сказав я їй, трохи посміхаючись.

— Таааак, вибач, але я дуже не встигаю. Можливо, ти мене пропустиш? — блиснула вона на мене своїми великими очима, повними надії.

— Так, малявко. Спершу школу закінчи, а вже потім блимай мені, — відповів я з ледь помітною усмішкою.

Раптом мені здалося, що навіть із її голови ось-ось піде дим.

— Що ти собі дозволяєш? Я просто запитала! Але якщо тобі важко, то можеш іти в дупу! — пирхнула вона, роздратовано відвертаючись.

Ахахахах! Мене це так розсмішило, що я ледве стримався. Якби ви тільки бачили її обличчя в ту мить — така суміш злості, образи й гордості!

І так тривало цілий рік. Цілий рік я ходив по каву лише туди — до того самого автомата, сподіваючись ненароком зустріти її знову.

А потім настав її випускний. Їй виповнилося вісімнадцять. Але цього разу я не пішов у супермаркет.

Цього разу я йшов прямо до неї. На її випускний.

Прямо біля школи, у невеличкому магазинчику на розі, пахло трояндами й свіжими ліліями. Я зупинився біля вітрини — очі розбігалися від барв. У повітрі змішувався аромат квітів і легкий запах дощу після спекотного дня.

Зайшов усередину.

— Щось святкове? — запитала продавчиня з лагідною усмішкою.

— Так… дуже святкове, — відповів я, сам не розуміючи, чому серце б’ється так швидко.

Я вибрав величезний букет — не надто помпезний, але щирий, теплий, як відчуття, що жило в мені цілий рік.

Навіщо? Сам не знаю. Цілий рік я забороняв собі навіть думати про неї.

Але тепер… вона повнолітня. Доросла. І я більше не міг просто проходити повз.

Руки трохи тремтіли, коли я взяв букет. Наче боявся не того, що вона мене не згадає, а того, що — згадає.

І от я стою перед дверима школи, де чути музику, сміх, феєрверки юності.

Іду не за кавою. Іду — до неї.