Лід

Прокинувся я у тому ж положенні, що й втратив свідомість. За час проведений біля вогню, холод відступив. Сонна мла ще не встигла розсіятися, але навіть крізь її полотно мені вдалося вгледіти, чи то відчути, як за спиною зачиняються двері. Як за спиною хтось закриває двері. Я повернувся – головний біль теж, проте значно легший. Бажаючи побачити непоказного швейцара, я підбіг до вікна, та визирнувши з нього на вулицю не помітив нічого незвичного. Ні підозрілої постаті, яка б віддалялася від дому, ні слідів на снігу, які негода просто не могла замести за ті декілька секунд. Нічого. Все вказувало на те, що я в будинку один. Але хто ж тоді закрив двері?

Залишившись стояти біля вікна, я пригледівся. Крізь ледь забруднене скло показалися нові деталі. Поодинокі самотні дерева біля хатинки плавно переходили у щільний ліс, не пропускаючи навіть промінчика світла своїм переливанням потрісканих стовбурів. Здавалося, природа ізолювала мене не спроста. За чиїмось велінням.

Хвиляста лінія на снігу, залишена моїм кволим тілом, що повзло до тепла, виявилася коротшою ніж я відчував: до місця, де я прийшов до тями декілька ер тому, було всього сім-вісім метрів. І шлях той, прогризений надією на порятунок, був усім моїм життям.     

Серед речей, які я не міг помітити раніше (оглянутися ж у мене не виходило), затіснилася одна неочікувана, хоча водночас доцільна деталь – трохи позаду заглибини, залишеної моєю обмерзлою головою на вже покритому тонким шаром льоду снігу, возвеличився сніговик. І, на щастя, або його не нагородили лицем, або стояв він до мене спиною – менш за все я б хотів доживати вік, вдивляючись на намальоване на кристаликах льоду фальшиве обличчя. Так чи інакше, до мене підкрадалася надія, адже якщо його зліпив власник цього будинку, то, можливо, не такий він вже й маніяк.

Наче протестуючи позитивному ходу думок, голова заревіла всеосяжним болем. Від несподіванки я обійняв її руками – одна з них встряла у щось клейке і липуче. Струшуючи з останньої гнійно-помаранчеву кашу, мені все ж вдалося скласти необхідні мудри і проговорити потрібні слова – вмить, перед обличчям з’явилося викликане, чи то пак начакловане мною дзеркало. Очі, що так розгублено витріщалися з-за його гладі, як і все навколо, здавалися чужими і рідними одночасно. Але перед тим як впізнати у їхньому погляді свою знемогу, я відчув, як меншає мій запас прани. І не тільки мій. Вічна життєва енергія, яка завше протікала нашим простором тут закінчувалася. Просто у цій хатині вичерпувалося невичерпне джерело! Основа, без якої неможливе ні фізичне, ні духовне існування згасала. Повільно, але впевнено все, без винятків, помирало.

Побачити себе вперше за життя – воістину неймовірний досвід, мить, яка потребує цілої вічності. Я ошелешено вдивлявся у власне обличчя і розумів, що на двадцять років воно не виглядає. Не зважаючи на відсутність зморшок, у кожній його по́рі таїлася  стареча втома.

Струмінь холодних думок, який так вчасно витік із мого лівого вуха раніше, у дзеркалі виглядав, як цівка засохлої крові, а відображення правої скроні розмістило на собі дірку, глибиною в три міліметри. Саме з неї сочився той вінегрет крові та незрозумілого походження оранжевої рідини, яка прилипла до моїх рук. Що воно таке? Не знаю й досі. 

Відіславши дзеркало до його власного виміру, я провів ритуал зцілення плоті. Монотонне бубоніння мантри* у комплексі із необхідною мудрою призвели до дещо незвичного наслідку – біль повністю вщух, але сама рана не затягнулася. І цьому не було логічного пояснення. Жодне закляття не може працювати лише наполовину: або результат стовідсотковий, або його, власне, немає. Неможливо відступити від закону світобудови. Хоча, деяке припущення в мене все ж було: не впевнений, але, можливо, причиною незвичних наслідків може слугувати все те ж загадкове висмоктуванням прани. 

Щоб зрозуміти, що зі мною відбулося й продовжує відбуватися, я спробував оглянути будинок. Далеко йти не довелося – ковзнувши поглядом по практичному мінімалізмі в меблях і древньому експресіонізмі у дерев’яних стінах, я зупинив його на підлозі. Майже всю площу останньої вкрив собою недавно-виведений сигіл*. Хитромудрі й надто старі для розуміння символи перепліталися між собою у майстерно виконаному танці і власними ж тілами утворювали незнану для всієї езотерики форму: не з’єднавшись до кінця, мале коло печаті давало початок другому, значно ширшому кільцю, яке перепліталося із наступним, ще більшим колом, приблизно тим самим методом. Жодне знане мною ім’я демона ніколи не зашифровувалося подвійними чи потрійними печатями.  

Раптом мені стало по-справжньому страшно. Не зважаючи на постійне збільшення переліку питань без відповідей, я переконував себе у тому, що все знаходилося під моїм контролем. Втрата спогадів не здавалася значущою, адже все інше (знання пристойної кількості заклять, комбінацій мудр, печатей демонів та навіть те ж відчуття польоту на драконі) без проблем трималося моєї голови. Я вірив у повернення спогадів і намагався зайвий раз не задумуватися над тим, куди вони поділися, бо найжахливіше, що мені могло загрожувати – смерть, а її я справді не боюся. Але тепер, коли задіяна така міць… Мене може підстерігати щось значно страшніше.

В ту ж мить мою голову навідала непогана ідея. Розуміючи що запас прани зникає швидше ніж того б хотілося, я вирішив витрачати її лише на найнеобхідніші в моїй ситуації дії – викликав посудину із печивом. Не для себе, звісно. Її крихка основа могла допомогти налагодити розмову із не найприємнішим духом. Зібравши якомога більше крихт розчавленої мною ж випічки, я вивів із них потрібний сигіл і зачитав над тим мантру. Викликати Домовика можна й без їжі, але, зазвичай, в таких випадках вони являються не у найкращому настрої.

Та й чи можна сподіватися на допомогу від сумного, а то й роздратованого духа?