Полум’я

Той, хто сказав, наче надія помирає останньою, навіть не здогадується з якою огидою я дивлюся на його помилкове припущення, навіть не може уявити наскільки мені неприємно згадувати ці слова, коли сам термін "сподіватися" здається вигадкою нерозумних фантастів. Якби вона помирала останньою, хіба сидів би я зараз тут замість того, щоб бігти? Хіба витрачав би такий дорогоцінний час на увіковічення власних спостережень?

Не думаю що мені дозволено сподіватися. Особливо після того, що сталося декілька хвилин тому.  Спостерігати за плином лячних, не через зміст, а через швидкість виникнення, думок було незвично. Здавалося, сам Час дозволив мені перепочити і відправився в одвічну дорогу без мене. Отож, я насолоджувався відпусткою. Чого не скажеш про моє тіло. Йому було нелегко.                       

Першим очунявши від всеосяжного мороку, мій мозок взявся за його діагностику. Стан у якому воно тоді перебувало, він визнав смертельно небезпечним. За його словами, мої думки втратили контроль і розмножуються із такою швидкістю, що до вибуху черепної скриньки залишилося декілька секунд. Я запитав, чи може він знайти рішення цієї проблеми, й неабияк зрадів, коли той, заглибившись у свою інструкцію по використанню людського організму, ствердно угукнув і зник. Через мить надлишок небезпечних та потенційно геніальних ідей вилився холодним струмком прямісінько із мого лівого вуха. Відтоді ми більше не спілкувалися.

Все дивуючись чому мої думки настільки холодні, я відчув як приходжу до тями. Повертатися в цей світ було нелегко – із мороку, де знана нами темінь надто світла, щось безперервно манило мене повернутися назад. Але дарма. Надто вже зручно я влаштувався тут, посеред…

Посеред чого?

Я спробував звести голову, щоб розглянути місцевість, але приліплені до очей повіки протестували. Вони вперто обійняли зіниці і не піддавалися жодній спробі побачити світ. Будучи  в душі́ джентльменом, наполягати на своєму я не став – прийде час і вони самі зведуться, а до того потрібно відновити запас сил.

Надлюдська втома лягла на мене непосильним тягарем, і тільки тепло́, що час від часу дразнило своїми ніжними кишками, ледь-ледь втішало мій дух. Не язиками, ні. Язики, якщо я не помиляюся, повинні лоскотати і пестити, проте ці пориви га́рячі були більше схожими на раптове, але систематичне накладання на шкіру крупинок вогню. Скидалося на відчуття, коли під час польоту на драконі в обличчя вдаряються відірвані вітром лусочки його шкіри.

Тоді, вперше з часу пробудження, мені стало справді лячно.

Як не намагався, а згадати хоча б один виліт на небесній зміюці не виходило. Замість спогадів у мене були лише згадки про них. Як же тоді я вловив схожість двох незвіданих, але водночас таких знайомих відчуттів? Напевно, із мого вуха витекло надто багато думок.    

Жах і примарно-рідний, через відсутність інформації, острах посилювалися, але ні метеликів в животі, ні сухості в роті, ні чого-небудь із звичних симптомів я не відчував. Незважаючи на прискорене дихання, мої груди залишалися абсолютно нерухомими і цього спостереження виявилося достатньо, щоб наказати тілу негайно звестися. Та знемога, яку я попередньо так наївно сприйняв за втому, виявилася онімінням. Спроба поворухнути пальцями рук обернулася нестерпним болем в усій правиці. Про інші частини тіла годі й говорити. Я закричав, але звук, що так невтомно намагався звільнитися з мого горла, застряг у трахеї й болісно вдарився об піднебіння. 

Не бажаючи помирати у темряві власних очей, я борсався, крутився, звивався зміюкою й вигинався усіма можливими петлями. Насправді, муки мої тривали значно довше, ніж нотує цей папір, та, не зважаючи на лихі подробиці, невдовзі мої старання призвели до значного прогресу – обидві пари кінцівок знову підкорилися велінням розуму. Здорове сприйняття реальності поверталося, і взяте нею, наче сувенір із далекої подорожі, осмислення дарувало нові знання. 

Отож, я прислухався до пітьми. Звуки, які супроводжували мене ще з миті приходу до свідомості, нагадували вітер – низький гул, що чухаючись об давні крони дерев, обпікав моє тіло вогнем. Чому об крони дерев? Здається, крізь закладені чимось схожим на сиру землю ніздрі до мене доносився запах свіжої хвої. Вірити цьому органу чуття мені не хотілося (адже це означало б що я – сліпий і паралізований блукач – розвалився просто посеред лісу, повного істот, які радо роздеруть мою тушу), але в парі з чітким запахом горілого дерева він утворив підступний консонанс. Останнім мазком побаченої моїм внутрішнім зором картини стало відчуття площини, на якій я лежав: вона була настільки повітряна, що провалювалася в себе від кожного поруху лопаток. Настільки м’яка…

Наче попіл.

Тілом пронеслася нова хвиля тремору, та повіки не піднімалися. Весь світ залишив мене тет-а-тет із панікою-красунею, і протистояти цій спокусниці було неможливо. В одну мить я відчув себе в епіцентрі лісової пожежі. "Тільки б не виявилося, що мої очі розплавлені. Що, коли я нічого не відчуваю через те, що нічого й немає? Що, коли мої кінцівки догорають дрібним полум’ям, а фантомна присутність свідомості у не до кінця зітлілій голові – лише передсмертна агонія, такий собі останній шанс попрощатися із життям?". Мені до смерті (цікавий каламбур) хотілося глянути на світ. "Тільки б не виявилося, що я відбуваю покарання у пеклі".

Здалеку донеслося рипіння – наче безліч уламків реальності потерпали від тиску значущої сили і, зі скрипом тручись одна об одну, розліталися на ще менші мертві частинки. Тоді, будучи скованим найсильнішим із страхів, я міг запідозрити тільки наближення мученицької смерті - це тріск випаленого наскрізь стовбура дерева, яке готується впасти просто на мене.

З часом все затихло: пориви вітру вщухли; рипіння і тріск, що всього секунду тому наближалися до мене, зникли; запахи віддалилися. Навіть жар, який до того ставав все сильнішим, оповився невідь звідки взятим, ще болючішим холодом. Тільки інтуїція не покинула мене на самоті зі страхом. Вона била на сполох – небезпека близько. Непристойно близько.