Фінал. Порядна людина

Малопомітний рух вказівного пальця. Тиша.

Метал під рукою став чужим. Руслан поставив автомат на запобіжник і повільно опустив.

Затиснуті плечі з'їхали вниз, ніби хтось обрізав мотузки. Тремор, що тряс руки, зник так само раптово, як і з'явився.

Хлопчик у кумедних фіолетових штанцях переліз паркан і переможно показував м'яч своєму другу.

А світ лише видихнув, не залишивши жодного сліду того, що могло статися.

Солоні струмки сліз текли по обличчю Руслана й потрапляли на губи, що здригалися від ледь помітної, тихої усмішки.

Він не поїде додому, не побачить бабусю востаннє. Зате не зрадив себе. І її.

Он і зміна підтягується. Зараз буде: “Чому стріляв?”, “Пиши пояснювальну”, “Догана!”. 

Нехай гавкають.

Порівняно з битвою, яку він виграв, їхні паперові війни – просто шум.

На одному з балконів з'явилася літня жінка. Пострілу вона, схоже, не чула, тому буденно покликала:

– Андрюша, годі тобі м'яч ганяти, ходи їсти!

І малий, знесилений тим страшним вироком – обідати – покірно потюпав додому.

– Прощавай, – прошепотів Руслан.

Сам не певен кому: хлопчику, бабусі… чи потворі в собі, яка так жадала натиснути курок.

***

Руслана зняли з наряду, вилучили зброю й привели до Білана. Лейтенант спокійно кивнув на стілець, сам сів навпроти й коротко мовив:

– Розповідай.

Руслан вагався, але м'який, ледь не батьківський погляд заступника зняв усі бар'єри.

Він тільки-но дійшов до найголовнішого, коли двері грюкнули, і в приміщення ввалився Лобода, якого явно вирвали з чогось теплого і набагато приємнішого, ніж служба.

Капітан одразу почав намотувати кола, роздувшись, як індик на параді. Сипав мораллю, дисципліною, і честю частини, наче намагався заглушити власну жалюгідність фразами з плакатів у військкоматі.

Руслан дивився Лободі прямо в очі – рівно, майже нахабно. Не як підлеглий, а як лікар, що спостерігає пацієнта з хронічною формою самозакоханості.

І з кожним реченням усе чіткіше уявляв, як лискуча офіцерська пика притискається до землі його берцями. Ніжно, з любов’ю… і характерним хрустом.

Нарешті, вичерпавши весь словниковий запас, капітан задрав підборіддя, ніби чекав оплесків, і проверещав:

– Білан! Покарати! По всій суворості!

Потім розвернувся й поплентався назад – переїжджати і милуватися собою.

Білан ловив кожне слово начальника, кивав у потрібних місцях і зберігав кам'яне обличчя. Та щойно капітан випарувався, видихнув і спокійно сказав:

– Продовжуй. Той нахлобучений півень нас перервав.

Руслан договорив. Про відпустку, про внутрішнього звіра, про вибір. Білан мовчав, просто слухав. Потім простягнув руку.

Хлопець відповів міцним рукостисканням. У погляді заступника майнула ледь помітна посмішка: “Я знав, що ти нормальний мужик!”.

Лейтенант відчинив шафу, дістав коньяк і дві склянки. Руслан чемно відмахнувся: терпіти не міг спиртного й усього, що воно робить з людьми. Білан ображено зітхнув і випив за двох.

Далі його понесло. Базікав про сержанта, що замерз і розвів багаття серед казарми. Про військового психолога, що погрожував застрелитися. Про юність, що втекла й не повернеться. І, з особливою ніжністю, про дружину й малого сина.

Розповів, як той недавно вимовив своє перше слово:

– Уяви, – хихикнув він, – не “мама”, не “тато”, а “служба”. Стою, бугай під сто кіло, і плачу. Бо якого дідька це його перше слово? І чому я радий?

Руслан тільки посміхався. Він зрозумів: армія не безнадійна, якщо в ній є такі, як Білан – прості, чесні, трохи наївні, але справжні. Майбутнє залежить від них, а не від старих пердунів, які бояться протягів.

Та яким би не було те майбутнє, Руслан його не побачить. Тихо досидить свій строк, і поїде з чистим сумлінням додому.

“Краще влаштуюсь на ферму.” – вирішив хлопець. – “Там овочі не сиплють наказами.”

Білан продовжував п’яно белькотіти. Це почало нагадувати маму й дратувати, тож Руслан вибачився і рушив до дверей.

– Почекай, – гукнув заступник, коли хлопець торкнувся ручки.

– Так, пане лейтенанте.

– Я… – Білан ковтнув, зібрав слова в купу. – Хотів вивезти тебе. Таємно. Сказати, що на роботу, а насправді на похорон. Я б ризикнув. Чесно… але в мене син. І дружина. Якщо мене закриють – вони залишаться самі.

Руслан мовчав, але тиша між ними гріла, не пекла.

– Все одно дякую, – сказав Руслан. І вже збирався йти, але раптом дещо згадав:

– У вас, бува, нема знайомого нотаріуса?

***

На наступний день подзвонила тітка:

– Ну й де ти? Чо не приїхав? – виплюнула замість “привіт”.

– Плани змінилися.

– Ясно… шось і не очікувала другого. Весь у Янку… – клацнула язиком.

– Це армія, а не курорт. І маму сюди не тягніть.

– Не вийде! Знаєш, шо вона вчудила? – пауза, ніби це вікторина. – Приперлась п’яна й упала на гроб. Який вже спустили в яму!

Тітка, замовкла, чекаючи реакції. Руслан подумав: “Не здивуюсь, якщо ти сама підштовхнула її, аби була тема для пліток.”

– Так а шо з хатою? – різко перескочила жінка, розчарована його спокоєм.

– Приїду і поговоримо.

– Коли?

– Через півроку.

– ШООО?! – зірвалася тітка. – Мені треба щас! Бо…

– Гарного дня! – сказав хлопець і вимкнув телефон, відчуваючи крихке задоволення.

Хай скавулить, маніпулює, катається по підлозі – закон на його боці. Хоч іноді.

Руслану було байдуже на квартиру. Бабуся лишила йому дещо більше: совість, хребет і здатність не перетворитися на лайно.

Спадок, що не продається – ось ким стала його бабуся.

Він би із задоволенням віддав частку матері, але знав, що вона потопить її в горілці.

“Щоб зробила моя мама? Чи зробила б узагалі щось?”

Відповідь приповзла сама: “Вона могла б багато: упасти в могилу, або ж прикрасити футболку блювотою”. Руслан зненавидів себе за те, як буденно це прозвучало.