Вибір

Вітер носив по плацу пале листя. Похнюплені строковики змітали його, та за хвилину воно знову падало – уперте, як саме життя. Небо висіло свинцевою плитою, готове пустити перші краплі, але стримувалося.

Бабуся любила дощ. Руслан пам'ятав, як у дитинстві вони сиділи на веранді – двоє проти зливи. Закутані в ковдри, з ромашковим чаєм у руках і теревенили про все підряд.

Мить, яка не настане знову – ось ким стала його бабуся.

У поле зору потрапив сторонній предмет, що безцеремонно урвав думки. М'ячик перелетів через огорожу й завмер у траві. Він здавався абсурдним – яскравий клаптик дитинства серед сірої муштри, клоун, який переплутав адресу й прийшов на похорон.

Та справжня біда була не в ньому, а в малому у фіолетових штанцях, який під азартне “давай-давай” друга, почав дертися на паркан.

– Назад! – розгублено крикнув Руслан. – Ти що здурів? Це військова зона!

Хлопчик, що вже вмостився на самому вершечку, лише по-дитячому кліпнув, мовляв, кожен робить свою справу – і, не поспішаючи, почав злазити.

Руслан зітхнув. Як діяти з тим, хто не чує наказів, бо ще не навчився їх боятися? Викликати підкріплення з дитсадка чи скласти протокол про спробу прориву групою “Пупс-1”?

– Стій стрілятиму! – повторив попередження хлопець, але малюк навіть вухом не повів.

Тоді Руслан увзяв рацію і з’єднався з вартовим містечком:

– “Лицар” викликає “Замок”!

– “Замок” на зв’язку! – пролунав із тріском сонний, байдужий голос.

– На території порушник… дитина… років сім. Не реагує на команди.

– Еее… зараз спитаю в старшого, він вийшов покурити…

Руслана почав охоплювати знайомий гнів. Як завжди – у відповідальний момент усі “старші” зникають десь у диму.

Малюк ступив на траву, але зачепився штанцями за арматуру, що стирчала зі старого паркану й гепнувся на землю.

“Ось тобі й наука” – подумав Руслан.

За статутом наступним мав бути попереджувальний постріл. Наче просто, але, як і більшість армійських вказівок, цей пункт не враховував нюансів: наприклад, що робити, коли “диверсант” важить тридцять кілограмів і ледь дістає до нижньої перекладини? Він може впасти в ступор, або стати заїкою. А “Замок” мовчав.

Чорт, як завжди.

Поки Руслан гальмував, малий уже піднявся і, з видом генерала, вираховував найкоротший шлях до м'яча.

Часу на роздуми не лишилося. Хлопець зняв запобіжник, дослав патрон у патронник, прицілився в небо й натиснув гачок.

Грім прокотився районом, здійнявши з дерев зграю птахів. Друг по той бік паркану застиг з роззявленим ротом – так широко, що туди міг залетіти переляканий голуб і облаштувати гніздо.

Малий, всупереч очікуванням Руслана, не зомлів. Навпаки – звук подіяв на нього, мов свисток судді на старті марафону. Перебираючи коротенькими ніжками, він стрімко рушив до цілі, не помічаючи жодних перешкод.

– Що там у біса, відбувається? – пролунав із рації голос начальника варти.

Знадобилося всього нічого – бахнути з автомата, щоб головний згадав про свій обов'язок.

– Я зробив попереджувальний постріл.

– І яка реакція порушника?

– Жодної.

– Вирушаємо! Охолонь і більше не стріляй!

“У статуті ж написано інше”, – подумав Руслан і замовк.

Якщо порушник ігнорує вимоги чатового – відкривають вогонь.

Руслан згадав історію, яку колись розповів один сержант і спробував відштовхнути її подалі. Але думка ніколи не зупиняється на півшляху, особливо якщо кінець обіцяє лише біль і розчарування.

“Чи здатний я на подібне?” – всередині перекосило від відрази.

***

Випадок трапився років двадцять тому в цій частині. Дружина тодішнього командира мала незвичне захоплення – бухати до втрати свідомості. Не минало й тижня, щоб вона не вплуталась у якусь історію.

Окрім любові до оковитої жіночка обожнювала скандалити, що зрештою її і погубило.

У гарному настрої та з проміле в крові п’яниця мандрувала частиною в пошуках гострих вражень. Екскурсія завершилася біля вежі. Місця, куди тягнуло кожного, хто втрачав інстинкт самозбереження.

Чатовий тієї ночі виявився “порядною людиною і відповідальним солдатом”, тож після кількох попереджень, без жодних дорікань совісті, пострілом відірвав старій леді ногу.

Незважаючи на жах, усе скінчилося “хепі-ендом”. Командир звільнився, щоб наглядати за дружиною, а вона зрозуміла свої помилки, кинула пити й жили вони довго та щасливо.

Найбільше шокувало, що доля була щедрою й до чатового. За героїчний внесок у захист частини від літніх п'яниць він отримав п'ять днів відпустки.

Байка завжди здавалася Руслану анекдотом із чорним гумором. Але смішне стало моторошним, коли хлопець зрозумів, що стоїть на місці того самого “героя”.

***

Малюк обійняв м'ячик і потеліпав назад. Йому залишилося сто метрів – дистанція між грою й трагедією.

Від караулки відокремилося кілька фігур і рушили вперед.

“Чи здатний я на подібне?” – думка з'явилася знову і не хотіла зникати.

“Ні!” – заперечував розум. – “Це неможливо!”

“Але…” – це прокляте “але” не відступало.

“Боже, невже я справді сумніваюсь?”

Серце спіткнулося й відразу загуло. Повітря стало густим і липким, як мастило на затворі.

Руслан знав, що може зайти далеко – і це лякало. Полковник, якому він влупив у пику, той, що вистрибнув із вікна, навіть плани втечі – усе це було проявом його імпульсивної натури.

Що, як ці події лише розминка, перед справжнім жахом, на який він спроможний?

“Але ж… я все ще можу просто втекти…” – хлопець ухопився за цю думку, як за рятувальне коло.

“А потім – гауптвахта.” – цинічно обірвав голос. – “Коли внизу бігає шанс на волю – безжалісний, але законний.”

Руслан з усієї сили схопився за автомат, намагаючись вгамувати тремтіння пальців.

“Це злочин. Дитина, що грала у м'яча… Яка її вина?”

“ВЕЛИКА!” – хряпнуло всередині. – “Він порушив кордон. Наплював на накази!”