Коли хтось не витримує

На циферблаті – одинадцята. Половина наряду розчинилась у думках і спогадах. Якби ж так швидко минула й уся служба…

Руслан дивився на житлову зону. Двоє хлопчаків ганяли м’яч – один у фіолетових штанцях, таких же безтурботних, як він сам. На балконі сусіднього будинку з'явився круглий дідок – вийшов подихати свіжим повітрям і заодно викурити сигарету.

Трохи далі худющий підліток, перегнувшись через бильця, ледь не падав – вдивлявся вниз, наче вирішував: стрибати зараз чи потім. Здавалося, ще мить – і фізика вирішить його дилему.

Руслан відвернувся. Пам'ять люб'язно підсунула йому інше обличчя – того, хто колись теж шукав вихід і таки знайшов. Через вікно.

Білан хотів зняти Руслана з наряду. Бо боявся, що хлопець утне щось дурне.

А що він міг зробити? Застрелитися? Смерть бабусі справді вибила землю з-під ніг, але чи схвалила вона б такий фінал?

Руслан сумнівався. Вона ніколи не терпіла слабкості – навіть коли руки тремтіли від болю, старенька все одно варила борщ і казала: “Життя – це не подарунок, а трофей”.

І він це запам'ятав: як би не було важко – любив життя. Цей брудний, втомлений процес з тупими надіями та абсурдом.

Але не всі були такі вперті.

***

Це трапилося вісім місяців тому.

У повітрі пахло свободою, – чи може просто хтось забув прийняти душ.

Настав період великої міграції: “діди” збирали торби додому й дивились у далечінь; натомість приїжджали свіжі, рожевощокі й дурні “слони”.

Сам Руслан після ритуального побиття ременем по дупі підвищився до “черпака”. Середній клас – уже не дно, але ще не бог.

Серед новоприбулих був один унікальний екземпляр. Під час маршу той постійно плутав ноги, на перекличці не відгукувався, якщо неправильно ставили наголос у прізвищі й застеляв ліжко так, наче воював з ним. Словом, не найрозумніший представник людства.

Та таких армія любить – вона на них і тримається. Тупість тут валюта. З часом той би влився, став своїм, навчився не думати й не питати. Та, на жаль, мав небезпечний порок – звичку жалітись.

У того була вища освіта – що, в принципі, усе пояснює. За законом мав служити лише рік, а не півтора, але для цього треба було оформити якісь папірці.

Тюхтій строчив матусі есемески, дзвонив, благав. Та вона була людиною зайнятою: їй ніколи возитися з формулярами, коли виходить нова серія або котик просить їсти.

Єдину розраду недоумок знаходив у постійному скиглені. А скаржитися у казармі – все одно, що кровоточити серед акул.

Хлопці трималися дивовижно довго – день чи два. Потім терпіння лопнуло, і злість перейшла в дію. Армія – школа життя, просто без випускного.

Руслан хотів би сказати, що не такий, що стояв осторонь, але ні. Сміявся разом з усіма, і бив, коли треба.

Він не був героєм, терпів приниження від “дідів”, а тепер і сам став ланкою в цьому ланцюгу сили. Просто “плив за течією”, бо на власній шкурі дізнався, що буває з тими, хто виринає.

Одного вечора невдатник знову отримав від матері відмову. Сидів, бідкався на долю, викликав жалість і роздратування.

Тієї ж миті Руслан кипів – його мама теж дзвонила. П’яна, розмазана, з проханням про гроші. Йому треба було зірватися. І він знав, на кому.

Один захлинався сльозами. Інший – злістю. Два маминих чемпіони. Просто з різними способами не здохнути всередині.

Почалося з невинного жарту:

– Мамаша просто втомилась! Рада, що нарешті здихалась від тебе!

Руслан розумів його біль, тому знав, як вкусити. Хлопці засміялися: коротко, хрипко, з ноткою полегшення – бо не з них. Але цього вистачило, щоб перетворити жарти на полювання.

– А може в неї дійсно справ по горло? – вигукнув Руслан, розпалений підтримкою.

Йому подобалося відчуття сили – брудне, липке, але живе. На мить вічно буха мама була забута.

Він знав, що перегинає, але саме в цьому був кайф – у відчутті, що може.

Зрештою, цап-відбувало, отримавши стусана для прискорення, в сльозах побіг до туалету. Руслан уперше бачив, щоб той плакав. І йому стало якось ніяково. Він махнув рукою і сказав хлопцям, щоб дали бовдуру спокій.

Засинав у гарному настрої – суміш каяття і дешевої величі діяла краще за будь-яку колискову.

“Потім вибачусь”, – промайнуло в голові на межі забуття.

Але не встиг.

Зранку бідолаха вистрибнув з третього поверху.

Проте, як і все інше, це вийшло жалюгідно. Той не зміг навіть нормально себе вбити. Не здогадався відкрити старе вікно – просто взяв розбіг і влетів у нього, розсипавши раму й скло, наче салют на честь власної дурості.

Солдати на курилці, навіть не встигли здивуватися – лише побачили, як той упав.

– Хрипів, а очі… крутиться, шукають щось. Усе в крові. – розповідав очевидець.

– Ранок починається не з кави. – нервово пожартував інший.

– Хоч хтось сьогодні зробив зарядку, – підхопив третій.

Хлопці розреготалися. Руслан – ні. Мовчки розвернувся й пішов.

Його накрила апатія. Він годинами блукав частиною, перебираючи виправдання: я не хотів, це був жарт, той сам… Але кожне з них звучало дешево й штучно.

Руслан почав ловити на собі чужі погляди – навіть коли ніхто не дивився. Найгіршим було не відчуття провини, а страх покарання.

Кілька днів минули, ніби в тумані, аж поки частиною не поповзла новина. Відбулася комісія. Її висновок був простий і зручний: винна мати, бо не захотіла морочитися з документами.

Найцікавішу ж деталь, передавали пошепки, з насолодою: коли їй подзвонили й попросили забрати сина вона лише буркнула: “Робіть, з ним що хочете. Я на роботі.”

І поклала слухавку, так ніби йшлося про зіпсований йогурт, який нарешті викинули.

Тоді Руслан відчув дивне полегшення – виявляється є матері гірші за його. Та майже відразу ця думка вдарила з іншого боку: “Щоб зробила моя мама? Чи зробила б узагалі щось?”

Про Руслана в цій справі – ані слова. Звісно. “Порядні люди і відповідальні солдати” не доводять людей до самогубства. Їм це не личить. Натомість він отримав підвищення – за “зразкову службу”.