Плисти за течією

Під час місячного курсу молодого бійця Руслан ніяк не міг прийняти просту істину армії: “Ти – ніхто. Роби, що скажуть і не питай чому.”

Перше, що вони почули від старшини, було: “Ви тепер належите мені, хуйлуші”. І, що найстрашніше, більшість засміялися. Видно думали, що це такий вступний стендап.

У цивільному житті людині спершу дають шанс, а потім вирішують хто ти. Тут тебе ненавидять одразу. А далі – або трохи менше, або сильніше.

Руслану не подобалось, що повага вимірюється покорою. Він не збирався гнути спину заради чужого визнання. Тому сперечався з офіцерами, дрімав у нарядах, ігнорував роботи – і дуже швидко отримав почесне звання “зальотник”.

Та воно його навіть тішило: кожна їхня зневага лише підсилювала відчуття особистої гідності.

В один із вихідних, отримавши мобільний, хлопець розповів про це бабусі. Але замість очікуваної похвали почув приголомшливі слова. 

Жінка, яка завжди вчила його цінувати себе, та боротися за те, що дорого, прошепотіла:

– Пливи за течією, синку. Не дурій, не сперечайся. Роби, що просять і роби добре. Служба все одно мине – але якою вона буде, вирішувати тільки тобі. Одна людина не змінить закоренілі порядки.

Руслану стало боляче й образливо. Наче весь світ, навіть найближча людина, вирішив його зламати.

– Ти нічого не знаєш! – вичавив хлопець і обірвав зв'язок. 

Він розумів: у чомусь вона права. Але її слова боляче різали по самолюбству. Плисти за течією? Це ж означало капітулювати, змиритися, дозволити іншим топтатися по собі. Руслан не міг.

Що, як ця течія – просто стік для нечистот?

Тож він продовжив свою “зальотницьку” діяльність. За що отримував наряди, догани, косі погляди. Іноді, коли залишався наодинці, йому згадувалися бабусині слова: “Пливи за течією…” Хлопець лише стискав кулаки й гірко усміхався: “Ні, бабусю, я не такий”.

Так тривало, поки одного дня Руслан не перегнув палицю. Йому наказали прибирати вбиральню – він навідріз відмовився. Через кілька хвилин хлопця викликали “на килим” до командира.

Діалог почався з ляпасу:

– Ми таких, як ти вже бачили, – крізь зуби вимовив офіцер. – Думаєш, ти особливий?

Руслан не витримав, і довів, що таки відрізняється від інших. Не словами – лобом. Полковник навіть не встиг завершити фразу про дисципліну – просто впав, мов мішок з лайном, тільки з погонами.

Руслан завмер, витріщившись на командира, що лежав без руху: “Я його вбив. Мені хана!”.

Та “труп” раптом ожив і полетів з кулаками. В наступну мить усе перетворилися на хаос: удари, крики, гуркіт меблів.

На шум забігли інші офіцери. Побачивши, як Руслан лежить “на килимі”, а зверху його гамселить командир, вони кинулися на допомогу – і добивали вже гуртом.

Потім була конструктивна бесіда, в ході якої хлопцю погрожували гауптвахтою, дуркою, і навіть філософствували про те, що скасування розстрілів – велика історична помилка.

Та раптом з'ясувалося, що через тиждень його, разом з іншими новачками, все одно переводять у іншу частину. Документи вже підписані, і ніхто не горів бажанням з ними морочитися. Тож у підсумку все зійшло на пшик. Руслан визнав, що “впав зі сходів” – приблизно п'ятнадцять разів, і питання вирішили більш-менш мирно.

– Оце подаруночок їх чекає, – задоволено протягнув командир, потираючи руку після своєї “величної операції”, і, не гаючи часу, наказав покарати Руслана.

В армії все робиться через дупу. Добре, що те саме стосувалося й покарань. Хлопець відбувся тим, що прибирав туалет – той самий, з якого все почалося.

До третьої ночі він старанно драїв, аж поки той не заближчав, мов сервіз. Полковник, якби захотів, міг би з нього їсти."

Лише засинаючи, Руслан по-справжньому усвідомив, наскільки близько підійшов до прірви.

“Зарядив полковнику”, – навіть подумати про це було дико.

Та замість гордості прийшло спустошення. У голові знову виникло бабусине: “Пливи за течією…” – цього разу не як порада, а як вирок.

Руслан міг і далі гратися у війну, яка не мала переможців. Але ризикував опинитися в тюрмі або кімнаті з м’якими стінами

Хлопець не вірив, що люди змінюються. Але мусив спробувати.

Він став мовчазним і слухняним, наче робот: зціплював зуби, вислуховував образи й чітко виконував усе, що йому наказували.

Було виснажливо: хлопець уже встиг залишити погане враження, а тупі підколи підливали олії у вогонь. Та тепер Руслан знав, хто він, і чого вартий, бачив справжню “силу” офіцерів. Розумів, що досить одного його чиху, і половину “героїв у погонах” здує, як пале листя.

Звісно, у цій частині хлопець не став “порядною людиною і відповідальним солдатом”. Зате в рідній, де служить тепер, його почали ставити у приклад – ще й звання дали. І це здавалося дивним, як самому Руслану, так і новобранцям, які пам’ятали його зовсім іншим.

Він навчився плисти за течією, навіть, якщо це був просто стік для нечистот. Бо знав – врешті-решт дістанеться океану.

Армія – не окрема реальність, а концентрат звичного життя. Усюди одне й те саме – зверху кричать, знизу терплять. Різниця лише в тому, що тут усе кажуть прямо, а не ховають за маскою ввічливості.