Камуфляжна сірість

Починався новий день – точніше репетиція вчорашнього.

“Кінець казки, час єбашки” – рявкнув черговий замість будильника, і казарма зашуміла: ліжка гуркотіли, матюки лунали, берці смерділи.

Потім зарядка, каша, що могла пережити атомну катастрофу, шикування… круговерть, що ніколи не змінюється.

Чотирнадцять місяців служби зробили свою справу: Руслан навчився передбачати день з точністю до хвилини.

Спочатку це пригнічувало, здавалося, що він потрапив у нескінченний калейдоскоп одноманітності. Але з часом монотонність перетворилася на його опору – тло, на якому легше було існувати.

Дні танцювали свій безкінечний танок, а він знайшов у ньому спокій. Колючі сині ковдри, кругле масло на сніданок, пісня “О, Україно!” в повітрі, дурні правила і тихі мрії про демобілізацію – усе це стало його власною мовою комфорту.

Краще вже день за днем, у звичному ритмі, ніж будь-які “веселощі”. Бо збій у війську – це завжди біль. “Заліт” – коли карають усіх, а винний потім жалкує, що народився. Перевірка – коли працюєш до знемоги, хоч знаєш, що ніхто не приїде. І найстрашніше – коли хтось не витримує. Руслан таке вже бачив.

“Щоб зробила моя мама? Чи зробила б узагалі щось?” – майнула наполеглива думка.

Кожен день, як по шаблону – хіба це не щастя? Ні радості, ні лиха, тільки спокій. Він прозвав це “камуфляжна сірість” – бо зливатися з нею безпечніше, ніж виділятися.

Але зараз Руслан відчував, що готовий усе знищити. Він залишить військову частину – з дозволу чи без, неважливо. Якщо Білан підведе, піде сам.

Хлопець обіцяв бабусі. І її слова звучали в голові, як заклик: “Якщо твоє слово нічого не варте, то чого вартий ти сам?”

Голос, важливіший за правила — ось ким стала його бабуся.

***

Рота стояла на ранковому шикуванні. Листя, що опало за ніч, тихо шурхотіло під ногами, нагадуючи про марність старань. Прапор на даху штабу майорів, гордий і байдужий.

Інструктаж закінчився, заступник відпустив сьогоднішній наряд. Руслан теж зібрався йти – була його черга стояти на вишці – та Білан кивком попросив лишитися.

Надія пробігла по тілу: “Може, він все-таки знайшов вихід? Хоч якийсь.” Руслан майже не ворушився, щоб не злякати це крихке відчуття.

Контрактники розійшлися по кабінетах, учорашній наряд – по мітлах. На залитій сонцем доріжці лишилися тільки двоє.

Білан зиркнув на підлеглого, довго мовчав, не знаючи, з чого почати.

Нарешті зітхнув:

– У мене нічого не вийшло. Вибач. – невпевнено, майже винувато.

У грудях щось стиснуло, але Руслан не дав цьому прорватися назовні. Обличчя залишалося кам'яним – лише пальці здригнулися.

– Я також просив зняти тебе з вишки, – голос Білана тремтів. – Бо там зброя, розумієш? Не тому, що не довіряю, а через те, що боюся – раптом ти зробиш щось із відчаю. Але знову нічого не вийшло. Людей не вистачає. Тут нікого не хвилює, що хтось на межі.

Він різко провів рукою по потилиці, немов намагаючись стерти втому:

– Колись думав: отримаю звання – стане простіше. Ага, розмріявся! Нічого не змінилося, тільки тепер ще й совість гризе – я ж частина цього болота.

Лейтенант підійшов ближче, поклав руку Руслану на плече й завмер, чекаючи будь-якого знаку, що його почули.

Хлопець не відсахнувся, не проронив жодного слова – лише дивився холодним поглядом, у якому не лишилося ані віри, ані сподівань. Тиша затягнулася, Білан кивнув сам собі й пішов. Руслан лише провів його очима.

Він уже все вирішив.

***

Подолавши останню перекладину, Руслан подав знак зміні, перевірив зв’язок по рації – і залишився наодинці зі своїми думками та краєвидом, що здавався надто спокійними для його стану.

Пост прилип до північного краю частини. Тут простих смертних не любили, хіба що у вигляді мішеней. Зліва чорнів склад з боєприпасами. Офіційно наряд мав його обороняти. Неофіційно – не заснути й не замерзнути.

Звідси було видно всю територію: вартове містечко, дороги, з рівними рядами живоплоту, їдальню, місце народження кулінарних катастроф, казарми, цегляні ангари і техніку – старішу за більшість прапорщиків, але таку ж безсмертну й нікому не потрібну.

Та серце калатало не через це. За парканом, через дорогу починалася житлова зона. Нічого особливого – убогі п'ятиповерхівки, кілька машин, гавкіт собак. Але рік служби змінює перспективу. Там була свобода. Тут – режим.

Руслан, бувало, цілу зміну – дві години, перериваючись лише на доповідь – милувався життям, що безустанно пробігало повз: справжнім, без прикрас, таким, яке воно є.

Інколи на очах розгорталися справжні мелодрами, які так любила старенька: бійки, скандали, крики, примирення.

Найяскравіше запам'яталася сцена, коли здоровенний лисий мужик у трусах з півниками тікав від дрібного, але скаженого типу в костюмі. 

Проте більшість днів минала тихо. Руслан дивився на перехожих, слухав міський шум і повільно розчинявся у власних роздумах.

– Завтра, – переконував себе хлопець. – Завтра я знову стану вільним. Хай навіть ненадовго.

Ще трохи, і ланцюги впадуть, ДМБ настане швидше. А зараз треба лише дочекатися. Втекти сьогодні – тупість: помітять, розшукають, закриють.

Отже – спокій. Терпіння. Відстояти наряд. Здати зброю. І вже тоді діяти.

“Прийми те, що не можеш змінити – і жити стане легше” – казала бабуся.

Руслан прийняв. Просто по-своєму. Сьогоднішній день буде останнім – тихим прощанням із усім, що забрала служба.

Спокійно й відсторонено він оглядав світ унизу.

Ось на зупинку приїхав забитий автобус, і люди, працюючи ліктями, почали пробивати собі шлях усередину. Обличчя злі, очі порожні, хтось лається, хтось падає – звичайний ранок цивілізації.

Кожен, мабуть, переконаний, що народився для чогось більшого. Його просто не помітили, не оцінили, не дали шанс. Але завтра знову: підйом о сьомій, маршрутка, робота, вечеря, телевізор, ліжко. Повторити. Повторити. Вони вже мертві – просто ще не в курсі.