Дім, що висить у повітрі

Вечоріло. День повільно згасав, і Руслан наближався до заповітного ДМБ – дня, коли служба нарешті скінчиться. Та радості не було: свобода без тих, до кого хочеться повернутися, нічого не варта.

Звісно, у Руслана залишилися родичі, але “далекі”.

Тітка. Яка, мабуть, уже несеться з бабусиними прикрасами до ломбард. За життя вона уникала старенької, з'являлася рідко й лише заради вигоди. А на похороні, без сумніву, буде грати люблячу доньку. Сука.

І мама…

У дитинстві Руслан цінував кожну мить, коли вона забирала його від бабусі, та з роками, ці моменти рідшали, і врешті зникли. Він пам'ятав, як нишком пробирався в мамин район, сподіваючись зустріти її. І довго тинявся, але не знаходив…

Одного разу помітив на лавці жінку в брудному одязі. На секунду здалося, що це хтось з тих, до кого бабуся забороняла підходити, але впізнавши риси, підбіг до неї й ніжно кликав, намагаючись розбудити.

Руслан прагнув почути мамин голос, відчути тепло, але замість слів з її рота вилилась рідка маса. Ну що ж, принаймні тепло відчув… прямо на футболці.

Злякавшись, що матінка помирає, малий закричав. Сусіди викликали швидку і зателефонували бабусі. Коли та прийшла забирати онука, Руслан уже підготувався до докорів, але старенька лише сумно похитала головою. Відтоді він більше не тікав до мами.

Це був один з найяскравіших спогадів його “щасливого і безтурботного” дитинства.

Так і виходило, що по той бік паркану на ньго чекали лише привиди – живі, але чужі, й мертві, але пам'ятні.

***

Вечеря минула повз нього. Кістлява риба та сіра бурда, яку тут називали “каша”, і раніше не викликали апетиту, а тепер тим паче.

Кожне приймання їжі Руслан згадував бабусині шедеври: випічку, салати, гарніри, не було страви, яку вона не могла приготувати. Навіть бутерброди в неї виходили святом.

“Це тому що я додаю любов” – незмінно хихотіла вона, приймаючи компліменти.

Тоді він сміявся. Тепер фраза звучала, мов знущання: любов закінчилася, залишився лише присмак солдатської каші.

Страви, яких він більше не скуштує – ось ким стала його бабуся.

Після вечері хлопець розтягнувся на пружинному ліжку й уткнувся в телефон, удаючи, що це допоможе не думати.

Йому “видали” мобільний, щоб він зателефонував близьким і трохи відволікся. Турбота держави про психічне здоров'я особового складу.

Але, відверто кажучи, у нього було два смартфони. Один – формальний, для показухи. Щонеділі він здавав його в ящик “під замок”, а в суботу, щоб не викликати підозр, чемно забирав. Другий – справжній, бойовий. Жив у матраці, і Руслан користувався ним увесь тиждень.

Тітка сказала, що бабуся була мертвою кілька днів. Можливо, інсульт трапився відразу після їхньої недільної розмови.

“Дідько… чому я не телефонував їй частіше?”

Розбивши в грі авто, Руслан вимкнув телефон і пішов до сушарки, своєрідного таємного штабу. Тут, серед гарячих труб і розвішаного повсюди одягу, вирували події вселенського масштабу. Великі – старші строковики “виховували” молодших, спалахували бійки, або проводили надзвичайно важливі дипломатичні дзвінки “до дівчини”. Іноді тестували заборонені речовини – задля науки, звісно. І малі – коли хтось героїчно викрадав чужі шкарпетки, а потім присягався, що вони його.

У кімнаті сиділи двоє “слонів” – новачки, до пів року служби. Руслан, як старший, перевірив їхнє гоління. В одного стирчала щетина – наказав виправити недолік і попросив їх вийти.

Раніше він би нагородив запотиличником за щетину, а іншого підсрачником за “просто так”, бо мав на це право. Але після випадку з тим бідолахою і слів бабусі розвага втратила колір.

Погані вчинки роблять нас кращими… якщо, звісно, визнаєш, що був ідіотом.

Залишившись сам, набрав контакт з ім'ям, що для багатьох асоціюється з домом і любов'ю, – “Мама”.

У Руслана ці слова були прив'язані до іншого номеру, який тепер відкликався лише довгими сигналами.

Гудки без відповіді – ось ким стала його бабуся.

– Алло, Зайчику? – рідний і водночас чужий голос.

Руслан проковтнув звичне: “Не називай мене так”.

– Привіт, мамо. Ти вже чула?

– Так, А-анька мені… ну, цей… розповіла, – слова спотикались, звуки ковзали.

Усе ясно.

– Ти пила, – у голосі не було осуду, лише втома.

– Трішки. Я не хотіла, чесно. Просто, коли дізналася… от і… ну… сама не знаю, як.

“Звісно, трагедія – ідеальний привід нажертися”, – холодно майнуло в голові.

– Мені так шко-ода, Котику… – солодка інтонація лише підкреслила фальш. – А сестра казала щось… ну, про квартиру?

Він ледь не вибухнув. Сюсюкання звучало тупо на тлі клятої залежності, що зруйнувала їхнє життя. А жадібність і корисливість лише підкреслювали безнадійність.

Руслан глибоко вдихнув, стримуючи гнів, і промовив:

– Боже, мамо, і ти туди ж… Квартира – просто коробка, яка ще довго стоятиме. А бабусі немає.

Слова звучали правильно, проте всередині підступно блиснуло: “Мені б теж знадобилася…” Руслан відразу зненавидів себе за цю гидоту й відкинув її якнайдалі.

– Вибач, Сонечко, зна-аю, я була... ну, не найкращою матір’ю, – п'яно булькотіла жінка. – Усе… усе звалила на бабу… вона ж тебе і… того… виходила. Ви були близькі… але зараз… важкі часи. Сестра каже, щоб я продала їй свою частину… мабуть, так і буде.

– Останнім часом мені все гірше, а ті ліки… е-е… все дорожче, – вона замовкла, наче забула думку. – Руська… синку… може, ти б трохи позичив своїй непутьовій матері? Поки Анька… ну, цей… не віддасть мою долю?

Руслан не здивувався. Кожен дзвінок закінчувався однаково, тому він усе рідше наважувався її турбувати.

Позичити? Та він сам ледве тримався на плаву. Щомісяця держава нагадувала йому, що служба – це не про гроші. Мізерна платня ледь покривала “мильно-рильні” приналежності: шампунь, бритви, зубну пасту.