Гарного дня!

– Баба… померла, – тремтячим голосом промовила тітка Ганна після короткого “привіт”.

Руслан мовчав. Лейтенант повідомив новину, але вона все ще здавалася нереальною. П'ятнадцять хвилин тому він замітав листя й думав, як швидше повернутися до казарми, а тепер усе втратило вагу й значення.

– Алло, ти тут, нє? – тон став прісним і дратівливим. – Зв'язок знову пропав. Кляті телефони! Хто їх вобше придумав?!

– Я тут, – хрипко проговорив хлопець, – Просто… не знаю, що сказати.

– Ой леле, мій дорогий… – голос потонув у схлипах. – Таке горе… Сусідка дзвонила, стукала, а мамка не відчиняє. Запідозрила недобре, викликала ментів…

Руслан ковтнув, намагаючись не уявляти, що було далі.

– Знайшли її в коридорі, – не зупинялася жінка. – Певно, хотіла вийти по допомогу. Там і впала… пролежала, мабуть, з тиждень. Доктор каже – інсульт, але смерть настала від зневоднення.

Кишки скрутило вузлом. Хотілося жбурнути телефон у стіну, аби тітка нарешті заткнула писок.

– Ой, шо ж я тобі оце розповідаю, – знітилися вона, – Одне радує: мамка прожила довге життя і залишиться в пам'яті людей доброю, надійною людиною.

Голос раптом змінився – зникла плаксивість, з'явилася суха нотка ділової людини:

– У заповіті мати поділила хату на трьох – на Янку, хоч та й забула її, на тебе і на мене. Треба, шоб ти приїхав, оформимо документи.

Який, до біса, заповіт? Які документи? Руслан не мав теплоти до тітки, а тепер ладен був задушити її.

– Коли похорон? – видушив хлопець.

– Через три дня. Проведемо мамку в останню путь… і вирішимо справи.

– Я приїду, – зронив Руслан, хоча знав: в армії певності не існує.

– Тоді побачимось. Гарного дня! – кинула вона так, наче прощалася з касиром у супермаркеті.

“Гарного дня!” Краще і не вигадаєш.

– До поб… – почав хлопець, але в слухавці вже були короткі гудки.

Руслан ще довго тримав смартфон у руці, вдивляючись у темний екран, ніби там могла з'явитися інша новина – правильна, де бабуся жива. Але нічого не трапилося.

***

– Так, прийняв. На все добре, пане капітане, – сказав заступник Білан, закінчуючи телефону розмову з Лободою і перевів очі на Руслана.

Його погляд зламав надію раніше за слова:

– Відпустки не буде, закон не дозволяє. Тільки смерть дитини, батьків або опікуна. Усе інше для нього – “не передбачено”. Мені шкода.

По обличчю лейтенанта було видно, що йому дійсно прикро. Він ще не встиг перетворитися на бронзовий бюст із совком замість серця.

Руслан не чекав іншої відповіді, тож не засмутився. Бабусині слова пригадалися самі собою: “Не очікуй багато – не буде боляче”. Хороша порада. Особливо якщо служиш у місці, де навіть повітря роздають за наказом.

Офіційну відпустку хлопець “відгуляв” ще вісім місяців тому, але не міг просто так здатися. Десь там, серед товстих томів, надрукованих шрифтом дрібнішим за совість генерала, мала бути якась стаття. Не для людей, звісно, – для системи. Але, може, вона колись помилиться і випустить одного дурня на волю?

– Чи можу я сам поговорити з капітаном? – спробував Руслан, відчуваючи, як груди стискає біль. – Він має зрозуміти. Бабуся була мені всім – і батьком, і матір'ю, і домом. Тата я не пам'ятаю, а мама лишила мене ще малим. Дзвонить інколи, але… це не те.

– Я їй обіцяв, розумієте, обіцяв, що повернуся… Дозвольте мені хоч на похорон приїхати. – очі наповнились сльозами, та він стримався. – Мені не треба багато. Один день. Година. Просто попрощатися.

– Я зателефоную Лободі ще раз, спробую переконати, хоча ти ж знаєш – не все залежить від мене.

Помовчав, а потім додав:

– Відпочинь трохи. Ти ж після наряду? Добре. Телефон маєш? Тримайся, хлопче. Час найкращі ліки. 

Говорив спокійно, з непоказним теплом у голосі, а потім відвернувся до вікна – знак, що розмову закінчено. У чоловічому світі завжди так: мить світла – і знову пітьма.

Руслан зрозумів натяк, встав і рушив до виходу з кабінету.

Час лікує. Мабуть. Але перед тим проходить по живому й роздирає на клапті.

– Старший солдат Лук’яненко! – гукнув заступник, коли хлопець уже тягнувся до дверної ручки.

– Слухаю, пане лейтенанте.

– Я зроблю все, що зможу. Але й від вас багато залежить. Ви показали себе порядною людиною і відповідальним солдатом. Не зруйнуйте цього.

– Саме так. – відповів Руслан і, зібравшись з духом, несміливо спитав: – Перепрошую, а де зараз Лобода?

Лейтенант довго мовчав, перебираючи папірці, ніби шукав у них правильну відповідь. Нарешті мовив:

– Взяв три вихідні. Переїжджає…

Руслан гірко усміхнувся і вийшов у порожній коридор. Сонце падало крізь вікна, витягуючи довгі тіні на холодну плитку.