Розділ 5

Я дуже люблю свою квартиру. Господарка, котра здає її мені, дуже гарна жінка. Вона ніколи не приходить без попередження, по суті, я її бачила всього кілька разів. Іноді вона дзвонить й питає як в мене справи, чи потрібно щось замінити чи докупити. Я чемно відповідаю, що все чудово і як щось знадобиться, я одразу повідомлю. Хоч квартирі місцями був потрібен ремонт, але все було чистим й доглянутим. 

Коли я тільки прийшла дивитися її, то відчула запах випічки, котрий немов вʼївся в стіни. Як потім виявилося, пані Валентина, була пекарем, тому завжди щось випікала. Вона розказувала, що вдома завжди балувала своїх любих дітей і чоловіка пирогами, тортами й печивом. Самостійно випікала хліб, бо вважала, що домашній смачніший ніж з магазину. Вона навіть дала скуштувати хліб котрий випікла сама. Я була неймовірно вражена! Вона була права! Неймовірно смачний, трохи солодкуватий, але в міру. Я впевнена, навряд чи змогла б зробити самостійно такий самий. Бо на відміну, від пані Валентини, ніколи не тяжіла до цього. То дріжджі залʼю окропом, то борошна занадто багато… Та то таке! Головне, що я завжди могла зварити борщ! Також, як казала моя мати, в мене чудово виходить смажити картоплю. Крім цього, я пречудово запікала курку табака. Тут головне – це часник. Все просто, береш часник, натираєш його, потім змішуєш з олією, солі за смаком, змащуєш її гарненько, чекаєш хвилин тридцять сорок, а потім запікаєш півтори години. Напевно, це мій найулюбленіший рецепт. 

Поставивши взуття до шафи я зітхнула. Всі ці думки про їжу, змусили мій живіт гучно заурчати. Але, як напевно ви вже могли здогадатися, в холодильнику не було нічого крім трьох яєць, старого сиру(котрий їсти було дуже ризиковано) і вершкове масло…

Нічого не залишалося, тому я взяла яйце, трохи хліба зі столу і почала смажити собі грінки. Приємний запах одразу заполонив кухню. Я подумки додала собі завдання, сходити до магазину. 

Після цього, я швидко сходила в душ і пішла спати. День був довгим і важким, тому тільки моя голова торкнулась подушки, я одразу заснула. 

Всю ніч мені снилися якісь жахіття, немов я біжу по білому коридору, всі двері ліворуч і праворуч замкнені. А світло позаду вимикається. Щось женеться за мною, щось холодне та моторошне. Воно сміється за моєю спиною. Я з тихим зойком прокинулась! Слава Богу, це був лише сон! Серце калатало немов скажене! 

Мама казала, як щось страшне насниться, то треба перевернутися на інший бік. Я послідувала її пораді, але заснути вже не змогла. На годиннику сяяла четверта година ранку. За вікном все ще було досить темно, але трамваї вже починали кудись прямувати. Я зітхнула й знову пішла на кухню. Глянувши в дзеркало, котре висіло в коридорі я побачила темні кола під очима. Бліде обличчя віддавало втомою, котра не встигла нікуди дітися за ці кілька годин сну. 

Новий день почався не так як я хотіла. Я бажала виспатися, щоб завтра прокинутись й дізнатися хороші новини стосовно моєї справи. Михайло Юрійович сказав чекати, але це очікування здавалося вічністю. 

Перше світло показалося за похмурими хмарами. Друге горнятко кави трохи мене підбадьорило і я взяла до рук телефон. Він яскраво засвітився на всю кухню й трохи різав очі. 

– Що ж мені робити сьогодні? – Спитала я в самої себе. 

Нічого не залишалося як просто продовжити чекати. Я розуміла, що ніхто не буде мені телефонувати о сьомій ранку, щоб повідомити про результати по справі. Тому, я вирішила розпочати день з прибирання. Витерла пил, закинула прання, а коли машинка допрала, я розвісила все на балконі. 

Приблизно о десятій годині, коли вже було чемно шуміти, я пропилососила, а вже після цього зібралась до магазину. 

Визирнувши у вікно, я побачила сіре небо, по погоді дощу сьогодні не передбачалось. Вже щось гарне! Бо всі ці дні йшла злива, від котрої по шкірі йшли дрижаки. Про всяк випадок захопивши парасольку, я вийшла на вулицю. Осінній день зустрів мене прохолодним вітром. Натягнувши капюшон на голову я пішла ліворуч від підʼїзду. Приблизно за десять хвилин я вже була в магазині. 

Купивши все мені необхідне(на касі я захопила ще й шоколадку), я пішла у зворотному напрямку додому. Вже біля підʼїзду мій телефон задзвонив. 

– Алло! – Голосніше ніж потрібно сказала я. 
– Олено, доброго ранку. – Це була Надія Іванівна, мати Богдана. – Сподіваюсь я тебе не відволікаю. 
– Ні, все добре. – Чемно відповіла я. 
– Є якісь просування по справі? 
– Я дізналась дуже багато, але поки що не можу вам нічого розказати. Прошу вас не хвилюватися, скоро все стане на свої місця. 
– Тобто це було не самогубство? – Голос жінки затремтів. 
– Я розкажу вам все за кілька днів, обіцяю. 
– Олено…– Тихо сказала вона й почала плакати, але вже за секунду продовжила. – Ти не могла б приїхати до мене? Це дуже терміново. Захопи з собою все що знайшла по справі, я хочу побачити їх. 
– Звичайно, але скажіть, будь ласка, сталося щось ще? 
– Я…я не можу сказати. 

Дзвінок несподівано обірвався. Я дивилась на завершений виклик з подивом. Передчуття чогось поганого не давали мені зосередитись. Тому я швидко занесла продукти додому, розклала все по своїм місцям й поїхала до Надії Іванівни. 

Вже в автобусі, я вирішила зателефонувати Михайлу Сергійовичу. Чомусь, мені здалося, що це гарна ідея. Ніколи не зайве підстрахуватися. 

– Алло. – Почула я похмурий голос. Здавалося, він теж не спав всю ніч. 
– Доброго ранку, це Олена. 
– Олено, ще зарано чекати результатів…
– Так, я знаю. Хотіла сказати, що Надія Іванівна, попросила мене приїхати до неї, а потім дзвінок перервався. 
– Я сподіваюсь, ти ж не будеш розказувати мені про кожен свій крок? 
– Ні, я це роблю лише тому, що в мене на це вагомі причини. Кілька днів назад до неї хтось намагався проникнути в квартиру. А зараз вона стурбовано просить щоб я приїхала…і взяла з собою все що я знайшла по цій справі. 
– Я зрозумів. Через скільки ти будеш там? 
– Приблизно за тридцять хвилин. 
– Добре, ми будемо поруч. Підстрахуємо.  
– Дякую.