Розділ 4

Поліція приїхала десь за хвилин сорок(не забуваємо про затори). За цей час, Катерина кілька десятків разів дзвонила до Толі, але той так і не відповів. Також, він не відповідав на повідомлення. Його телефон вимкнувся приблизно за пʼять хвилин, після її останнього дзвінка. 

Я затамувавши подих очікувала коли ми хоч щось про нього дізнаємося. Наталія теж не знаходила собі місця, була трохи неуважною, але продовжувала свою роботу. Люди, немов всі одразу, вирішили зайти в аптеку й утворилася черга. Тому, коли приїхала поліція, вони ледь змогли протиснутися всередину. 

Катерина, тільки їх побачила, одразу вибігла на зустріч. Серед них був Михайло Сергійович. Він пройшов за нею до кабінету, де ми змогли розказати йому все що сталося. 

– Бачу, ви без діла не сиділи. – Вислухавши мене сказав він.  – Ви зберегли копії записів з магазину, ТЦ? 
– Так, вони в мене. В NoIndifferent Med. мені відмовили, тому я знайшла інший шлях. – Впевнено сказала я. 

Він уважно подивився кожен з записів, що був, й глянув на мене. 

– Я вибачаюся. Пані Катерино, будь ласка, покажіть мені той рецепт. 
– Так, звичайно. – Вона дістала листок паперу з шухлядки й передала йому. 

Я не могла дочекатися, коли він покаже його мені. 

– Рецепт виписаний на Ірину Валеріївну Дзядко. 
– Я сьогодні її бачила, вона виглядала знервованою. 
– Треба проїхати у відділок, але спочатку…– Михайло Сергійович подивився на Катерину. – Мені потрібна адреса, за котрою мешкає Анатолій. Я відправлю туди кілька людей. Треба якомога швидше знайти його. 
– Так. Звичайно. – Руки у жінки тряслися. Вона не могла й подумати, що цей день закінчиться таким жахливим випадком. 
– Я теж хочу поїхати до Анатолія, а потім приєднаюся до вас у відділку. – Я впевнено потяглася за своєю курткою. 
– Добре. – Михайло Сергійович кивнув й почав комусь писати повідомлення. – Спробуйте дізнатися все швидко й тихо. 
– Зробимо все можливе. – Сказав один з поліцейських. 

На вулиці стояла прохолода. Чомусь, після задухи в аптеці, це свіже повітря стало для мене чимось надзвичайно приємним. Я зробила глибокий вдих й попрямувала за чоловіками, котрі швидко крокували в бік машини на котрій приїхали сюди. 

Звичайне сіре авто, нічого надзвичайного, хоча всередині було досить комфортно. Я поспіхом присіла на заднє сидіння, бо вже не могла дочекатися коли ми рушимо. 

– Пані Олено, – звернувся до мене той, котрий сів за кермо. – Давно ви працюєте? 
– Ні. Це моя перша справа. – Одразу відповіла я. – Як я можу до вас звертатися? 
– Моє імʼя Максим, а це …
– Кирило. – Закінчив за нього його напарник. 
– Приємно познайомитися. – Посміхнулась я. 
– Так. – Максим повільно повернув праворуч, коли загорілося зелене світло й заїхав у вузенький двір. Місць для паркування вільних вже не було, тому він став просто навпроти підʼїзду. – Добре що він живе недалеко. 

Ми вийшли на вулицю. Чорно сірі хмари вкривали вечірнє небо, чомусь мені захотілося, щоб прям негайно пішов дощ. Ви можливо захочете знати, чому? Відповідь проста, мені здалося, що зараз він би занурив мене у відчуття нереальності. Ніби це лише фільм. Скоріше за все, ці почуття викликав страх. Я справді боялась, що побачу, коли зайду в квартиру до Анатолія. Сподіваюся з часом, всі мої страхи будуть не такими загостреними. 

Біля дверей, я побачила невелике віконце, за котрим сиділа жінка літнього віку – консʼєрж. Вона щось дивилась на своєму планшеті, котрий був підʼєднаний проводом до розетки. Вона глянула на нас здивованим поглядом і відкрила двері. Тільки ми опинилися всередині, жінка швидко піднялася й привіталась. 

– Доброго вечора. Чим можу вам допомогти? 
– Доброго вечора, пані. – Поліцейські показали їй свої посвідчення, – Ми приїхали до власника квартири 215, Михайлюка Анатолія Олександровича. Підкажіть, будь ласка, поверх. – Швидко проговорив Кирило. 
– А що сталося? Ніхто не жалівся на шум, чи ще щось…
– Це справа поліції, нам потрібно допитати його, не більше. – Максим пильно глянув їй у вічі. 
– Восьмий поверх. – Хвилювання почулося в її голосі. 
– Ви йдіть, я зараз вас наздожену. – Сказала я. 
– Добре, але не затримуйся. 
– Домовились. 

Вже за мить, вони викликали ліфт і тільки за ними зачинилися двері, я повернулася до жінки. 

– Як вас звати? 
– Тетяна. 
– Моє імʼя Олена. – Я зробила розуміючий вигляд обличчя. Він завжди допомагав мені в ситуаціях, коли хтось нервував. – Підкажіть, будь ласка, ви були на роботі три дні назад? 
– Так. 
– Ви часом не знаєте, коли Анатолій повернувся додому? Хоча б приблизно. 
– Ні. Я була тут до девʼятої вечора, як завжди, а потім пішла додому. 
– У вас є камери біля підʼїзду? 
– Так, звичайно. Вам потрібні записи? 
– Буду вам дуже вдячна за них. – Я протягла Тетяні флешку. – Знаєте як нею користуватися? 
– Звичайно. – Її обличчя одразу змінило свій вираз. Вона поглядом показала на свій планшет, ніби давала зрозуміти, що стежить за всіма новинками технологій. Хоч планшет був старим, і напевно їй його подарували діти, але Тетяна була впевнена, що легко з усім розбереться. А хто я така, щоб в цьому сумніватися? Навіть зі старими приладами, можна зробити іноді неймовірні речі. 
– Чудово! – Вже зробивши крок до ліфту, я озирнулася. – Можливо ви знаєте, як давно Анатолій зустрічається зі своєю дівчиною? 
– В нього немає дівчини. Завжди приходить і йде сам. 
– О! Дякую. 

Я натиснула на кнопку і почала чекати поки спуститься ліфт. Тетяна пройшла біля мене й завернула ліворуч. 

На восьмому поверсі в плафоні, котрий висів на стелі, блимала лампочка. Я уважно озирнулася й почала шукати потрібну квартиру. Нічого надзвичайного навколо не було. Звичайні біло блакитні стіни, декілька доглянутих вазонів на підвіконні. Люблю вазони. Ті що квітнуть, чомусь не викликали в мене такого захвату, як густе  зелене листя. В мене вдома було декілька фікусів, чотири пальми і одна фіалка. Знаю, знаю, що ви подумали, вона квітне. Але ж листя то гарне!