Розділ 2

Коли я прокинулася на наступний день, ранок видався по осінньому похмурим. Небо затягли темно сірі хмари, котрі обіцяли зливу. Та незважаючи на це, я швидко приготувала собі яєчню і вже потяглась за хлібом, як задзвонив мій телефон. 

Щоб ви розуміли, в той момент, я тільки поклала яйця на тарілку і навіть не встигла взяти хліб. Крім цього, не було зроблено жодного ковтка кави! Хто міг телефонувати в такий похмурим ранком? На годиннику навіть девʼятої ще не було. 

– Алло. – Пробурмотіла я, клацнувши на зелену кнопку. 
– Олено, вибач що телефоную так рано, але…– це був голос Надії Іванівни. 
– Щось сталося? 
– Я не спала всю ніч..просто не могла. – Жінка ледь говорила. – Хтось намагався відчинити вхідні двері, приблизно опівночі. Але там висів мій ключ, тому в того хто це роби, нічого не виходило. А тільки я підійшла до дверей, то почула голос. Я не знаю хто то був! Але мені сказали, що прийшли до Богдана і щоб я відкрила двері. Я сказала, що він помер. Я глянула в глазок, але хтось закрив його рукою! Олено! 
–  Ви впізнали голос? – Мене налякало те що я почула. 
– Ні, я навіть не змогла розчути це була жінка чи чоловік. Що мені робити? 
– Ви телефонували в поліцію? 
– Ні! Я так злякалася, мене до сих пір трясе! А що як це був той, хто вбив мого хлопчика? 
– У вас камери є біля підʼїзду? 
– Про що ти говориш? Які камери? – Надія Іванівна голосно заплакала. 
– Поміняйте замки, негайно. 
– Я боюся вийти з квартири! А що як я піду, а цей прийде і десь сховається! 
– Тоді будьте вдома, а я скоро до вас приїду. 
– Я буду чекати. 
– Нікого не впускайте крім мене. 
– Добре. – Жінка ледь дихала від страху й болю. Вона ще не встигла поховати сина, оплакати його, а хтось лізе до неї в квартиру. 

Я швидко, за одну хвилину, зʼїла вже холодну яєчню і зробила кілька ковтків кави, після чого одяглася й вибігла на вулицю. 

Парасольку я з собою не взяла, хоча варто було б. Тільки я дійшла до зупинки, спочатку вдарила блискавка, а потім пролунав грім. Злива розпочалася. 

Як і завжди зранку, на автобус вже зібрався натовп людей. Всі вони поспішали оминути затори й вчасно добратися до роботи. Хоча кожен хто був у Львові знає, що вулички тут майже всюди вузенькі, трамвай і полоса для машин може бути одна й та сама. Розширяти дороги немає куди, тому стояти в заторі будуть всі. 

Але мені чомусь пощастило. Можливо, тому що хтось там зверху бажав, щоб я якомога швидше доїхала до Надії Іванівни? Чи це карма мені всміхнулася за всі мої добрі справи в минулому? Неважливо, головне що я приїхала приблизно за сорок хвилин. 

Затиснувши ті самі впалі кнопки на старих дверях, я зрозуміла як невідомий пройшов аж до дверей Надії Іванівни. Бо не важко здогадатися який код, коли дивишся на всі ці цифри. Швидко побігши на третій поверх, я перестрибувала через кожні дві сходинки. Чомусь тривога не покидала моє серце. 

Надія Іванівна, почувши мій голос, одразу відчинила двері. Жінка була одягнута у ту саму чорну сукню, що і вчора. Червоне від сліз обличчя й опухлі очі, вона продовжувала натирати паперовою серветкою. 

– Ви дзвонили комусь? – Спитала я. 
– Ще ні, вирішила дочекатися тебе. 
– Треба повідомити поліцію, що хтось намагався проникнути до вас в квартиру. 
– Я зателефоную. 
– Дзвоніть, а потім, коли вони оглянуть двері і ви все їм розкажете, ми викличемо службу котра замінить вам замок. 

Поліція приїхала достатньо швидко, що мене дуже здивувало. Бо кілька років назад, моїй подрузі хлопець двері і замок фарбою замалював. Хотів таким чином повернути її назад. Вона кілька годин чекала, потім відлубала фарбу з замка, бо лише так могла потрапити додому. Вони так і не приїхали, а тут зʼявилися дуже швидко. 

Надія Іванівна плакала, намагалася щось розказати, але в неї це погано виходило. В кінці, вони теж порадити замінити замки і при необхідності викликати їх знову. На мене вони поглядали з недовірою. Перевірили документи, бо одразу не зрозуміли, хто я така. Розʼяснивши їм всю ситуацію в максимально чемній формі, вони продовжили задавати питання Надії Іванівни. 

Коли розмова зайшла про смерть Богдана, нерви її здали. Накрапавши їй валеріани, я сказала, як дізнаюсь щось по справі, одразу заїду до них у відділок. Незвиклі, до таких слів, вони побажали мені гарного дня й поїхали у невідомість. Тут, говорячи про це, я маю на увазі, що я не знаю куди вони поїхали. Чесно кажучи, на той момент мені було байдуже на них. Переді мною сиділа жінка, котра не могла взяти себе в руки. 
Вона вже кілька днів не спала, була втомлена й виснажена. Мені ледь вдалося вкласти її в ліжко. Тільки вона закрила очі, я одразу подзвонила до майстрів котрі займаються заміною замків. Вони обіцяли бути за кілька годин. Це мене заспокоїло, бо я справді хотіла щоб Надія Іванівна хоча б трохи відпочила. 

Залишивши їм адресу, номер квартири, я поклала слухавку і зітхнула. На годиннику була перша година дня. Навряд чи я сьогодні встигну зробити щось ще, хоча…

– Алло. – Відповіли мені на другому кінці. Чоловічий голос був якимось сонним. Та я не думаю що це було щось дивне, весь день йде злива все ж таки. 
– Добрий день. Мене звати…
– Я нічого не купую. До побачення. – І він одразу поклав слухавку. 

Я набрала його ще раз, але він просто скидував раз за разом. Та все ж таки на одинадцятій спробі, він прийняв виклик. 

– Якщо ви якась шахрайка, то знайте, я не буду називати номер карти, не буду казати свв, не буду…
– Данило, я була подругою Богдана. 
– О. – Тільки і зміг вимовити він. – Що ви хочете? 
– Мене звати Олена, можливо ви мене памʼятаєте. Я вчилась разом з ним на курсі клінічної імунології та алергології. Наразі, його мати найняла мене як детектива. Вона не вірить, що Богдан міг прийняти щось не те. 
– Детектив, справді? – В голосі чулося кепкування. 
– Я б хотіла зустрітися і поговорити..
– Про що? 
– Про останні дні Богдана, можливо ти знаєш те, що зможе мені допомогти. Я хочу дізнатися правду. 
– Правда дуже проста. Мій найкращій друг помер, а ти намагаєшся говорити мені якісь нісенітниці. Який ще детектив? Дай слухавку Надії Іванівні, я їй скажу хто ти така! 
– І хто ж я? 
– Шахрайка, котра хоче витиснути з бідолашної жінки останні гроші! 
– То може скажеш це мені у вічі? – Спитала я. 
– Ти думаєш я цього не зроблю? 
– Звичайно що ні. Ти напевно тільки по телефону можеш балакати, а сказати щось особисто…навряд чи. 
– Значить ти хочеш поговорити?! – Закричав він у трубку. 
– Дуже. – Спокійно відповіла я. Чомусь якоїсь нервовості від цієї розмови я не відчувала. Навпаки, це нагадувало якийсь фільм чи серіал, котрі я так люблю дивитися. – Ближче до вечора я буду вільна. 
– Моя робота закінчується о девʼятнадцятій. 
– Тоді кидай адресу.