Розділ 44. Ендіміон

Максим ніяково затих, відразу стало видно, як ніби Горобець сказати щось бажав. Але у хлопця не виходило сміливості набратись, від тих невдалих спроб аж хвилюватися почав. Алхімік нерішуче м'явся, навіть зашарівся, напруженим до холодку у грудях бідний став. Та згодом, відшукавши жменьку мужності, все ж глянув Кірі в очі, як буцім знову він життям ризикував. Тож тихо мовив архітектор світу, неначе сорому юнацького зазнав:

– У мене є для тебе подарунок. Його якраз для слушної нагоди готував.

– Твоя присутність найцінніша за найкращий подарунок! І для душі милішого ніхто б не підібрав!

– Це зовсім інше. Тож сподіваюся, від мене приймеш ось що… Пробач, з’явитися раніше просто змоги я не мав, - Максим почервонів як рак і простягнувши Кірі квітку, аж дихати від хвилювання перестав.

У дівчини від збудження цілком відняло мову, бо хлопець не просту рослинку  дарував! Та це ж ендіміон живий! І парубок водночас цим знаком й власне серце теж пропонував. Споконвіків у світі Кіри квітка чарівною і сакральною вважалась, а у обрядах символ особливе місце посідав. Адже на знак любові й вірності, закохані перед весіллям той дзвіночок дарували, щоб оберіг подружжя захищав. Та згодом вивелися геть усі живі ендіміони, неначебто прокляття хто наслав! Вже справжніх не знайти принаймні з сотню років, але у молодят тисячолітній дух традицій не пропав. Вони почали дарувати картки та малюнки квітки, а дехто навіть дзвоники з паперу вирізав. Бо вірили, що той ендіміон чарівний людей від негараздів, заздрощів та зла оберігав.

– Чи відаєш, що дар такий в моєму світі означає? Чи може навмання гарненьку квітку вибирав?

– Свідомо. Не знаю, Кіро, скільки рок мені відміряв часу, та скільки іспитів важких він ще приготував. Але свій залишок життя я би хотів провести поряд із тобою! - Максим коханій впевнено сказав.

– Я з радістю приймаю подарунок! Він до душі відвертістю припав. Та щиро кажучи й володар теж привабний, давно до серця стежку протоптав.

Рудоволоса наречена ніжно обійняла Макса, а той від щастя ледь не зімлівав. В її руці дзвіночки мелодійно забриньчали, то чарівних ендіміонів голос залунав. Хлопчина ж, обхопивши подругу за талію тендітну, з любов'ю дівчину до себе пригортав. В очах алхіміків аж засвітилися смарагди, сакральний символ ще й своєї магії додав. Серця у них зрослися у єдине, і власний візерунок на вишиванці долі та буття не існував. Він у орнамент з іншим переплівся, і нову стрічку на оздобі Мойри прикрашав. Отож життя своє, де марнування віку поодинці, із молодят ніхто не уявляв.

– Де ж ти знайшов цю неймовірну квітку? - красою пахощів скарб дивовижний дівчину вражав.

– У своєму, - Максим миттєво виправив себе, - У нашому новому світі, їх там гарненько у лугах понасівав! Я покажу тобі, але там стільки ще потрібно доробити! А головне, розумними істотами я поки-що його не населяв!

– І як же ти задумав це зробити? - у Кіри голос нотками кокетства вигравав.

– Ми що-небудь придумаємо люба, - Макс, мрійно приголубивши, її поцілував.

– То думай швидше, - та прошепотіла, цілуючи у відповідь, щоб жваво міркував.

Навколо пари пелюстки рожеві закружляли, і вітерець цвіт сакури все вище підіймав. Здійнявся вихор із коралових пушинок і хлопця й дівчину чим далі, тим щільніше огортав. Спочатку силуети молодят, які цілуються, ще видно, та згодом образ тих закоханих пропав. Він розчинився у весільній круговерті пелюстків-сніжинок, як нібито природний мур кораловий подружжя захищав. Біді й незлагоді чинив великі перепони і злому оку підглядати не давав.

Із першим промінцем зі скелі позлітали геть усі тендітні танцюристи, поривом вітер їх над урвищем здійняв. А потім сніг рожевий витонченим пухом ще довго над долиною кружляв. Повільно осідаючи, він присипляв місцину і ніжно ковдрою духмяною вкривав. Побачивши те диво, люди дивувались: “Та звідки ж пелюстки коралові взялися? І що за чародій їх тут порозсипав? Бо не росло це дерево надій у них ніколи! Та й взагалі, час для цвітіння сакури, провидиці рожевих мрій, ще не настав!”

Коли диск сонця визирнув з-за обрію під ранок, то поглядом палким створіння мороку по підземеллям та коморам розігнав. Осяявши вершини гір, він дотиком приємним хребти старі своєю теплотою лоскотав. Безбарвна темрява втікла, ховаючись поспішно у печерах глибочезних, бо промінець зажурену імлу яскравим світлом налякав. Народжувався день, малюк довічного світила, який неначе Фенікс, щодоби із забуття нічного поставав. Він переміни ніс не тільки для творіння легендарного Гаруна, але й для світу іншого, нового, який алхімік Малікор побудував.