Розділ 42. Відчай

Після подій нічних біля будиночку Ельдара рудоволоса Кіра канула у вирі повсякденних справ. Вона терпляче сподівалася, що незабаром знов побачить друга, бо він же помилки свої повиправляв! Спочатку затяжна відсутність Макса дівчину не дуже хвилювала, адже у світі Стража час по-іншому спливав. Але минали дні, збігали довгі ночі, один за другим тиждень пролітав… Вже навіть місяці збиралися почати нове коло, а от хлопчина звісточки про себе не давав. Тривала невідомість турбувала, невже поразки приятель зазнав? Думки підступні не давали уночі заснути, неспокій душу й серце шматував.

“Малікор, Малікор, Малікор”. - повторювала Кіра, її ледь чутний мантрою у підсвідомості лунав. Вібраціями магії, розносячись по світу, він скрізь алхіміка відважного шукав. Але у відповідь доходило одне глухе відлуння, у ньому відчайдушно біль німою тишою волав. Від розпачу душа дівоча аж засумувала, та внутрішній вогонь, ще жеврівши, надії не втрачав. 

Аквамарин знебарвився, він після зникнення Максима розрядився і цінності в алхімії не мав. Не синій як колись, а схожий став на скельце, неначе хто у магазинчику дешевому придбав. Проте все рівно Кіра не знімала амулета, хоча і добре знала, що вже не працював. Дівчина сподівалася, можливо й допоможе, адже її з Максимом самоцвіт той поєднав.

Не знаючи чому, але рудоволосу щось тягнуло на вершину скелі, куди юнак колись, аби на самоті побути, прибігав. Над урвищем крутим й знайшла вона алхіміка сумного, а він, насупившись, знайомитись спочатку не бажав. Кільця Гаруна креслили вони вночі на місці тому, і Макс, до потойбіччя відправляючись, життям ризикував. Та через збіг обставин у Скарбниці Храму у світ людей із задзеркалля він гомункула прислав…

Від спогадів у Кіри навертались сльози, а образ друга миттю оживав. Фатальна ніч, зелені очі Макса, і як юнак під сяйвом місячним обіцянку давав. “Я повернуся! Я обов'язково повернуся!” - перед дорогою він впевнено казав. У дівчини слова юнацькі, щирі у вухах лунали і голос хлопця тугу навівав. Її душевні муки по щоках струмочками стікали, солоний відчай шкіру роз’їдав. Краплини сліз гірких, на амулет упавших, складали враження, як нібито камінчик оживав. Аквамарин спалахував на мить яскраво-синім світлом, і швидко виснажившись, знову затухав. Немов маяк, своїм мерехкотінням орієнтир Максиму для безпечного повернення додому подавав.

Численні ночі подруга проводила на скелі, аж поки перший промінець по хмарах не скакав. Тоді зникала Кіра, адже кожен день новий у світі зухвало підкидав тьму-тьмущу невідкладних справ. Та мала артефакт вона, лише від погляду на нього тендітній квіточці надії, живлячи її, зів’яти не давав. У себе вдома дівчина рюкзак дбайливо зберігала неначе скарб, який ціни у Всесвіті не мав. Колись його юнак носив за дужою спиною, а перед бійкою з гомункулом віддав. Та попередньо, одягнувшись у цивільне, він у наплічника військову форму спакував. А зараз це реліквія, що залишилася на згадку про Максима, який душею за людей так сильно вболівав. Ні миті не вагаючись, відразу з радістю дівчина проміняла б порожній той рюкзак на його власника, аби угоду хтось пропонував! Тож відпочивши трохи вдень, вона з'являлася на скелі, куди геть мало хто з сміливців досягав. Там біля урвища з новими силами продовжувала пошуки хлопчини, а морок ночі Кіру не лякав.

Ченці з монастиря порадили звернутися про допомогу до дракона, він за легендами споконвіків у Піднебесній на різнобарв’ї Уданшаня спочивав. А гори, то шипи гострющі, що аж скам’яніли, бо дуже довго він у нерухомості лежав. Послухавши людей у тогах, так вона й зробила, але добродій той напевно міцно спав. Прохання дівчини не чув, чи не звертав уваги, а може й відповідь нерадісну вже знав.

В одну з ночей сиділа Кіра біля краю скелі й дивилася на піки гір, вершини гострі місяць лоскотав. Звертаючись до легендарної істоти, дівчина магічні заклинання шепотіла, а відчай серце кров’ю заливав. “Володаре первісних знань та мудрості Небес наставнику величний, ти чарами могутніми весь Всесвіт збудував! Допоможи знайти алхіміка та друга Малікора, він, певно у біду потрапивши, пропав!” - повторюючи мантру, аж у транс впадала, у Кіри геть вогонь в очах блищати починав. Проте у відповідь під покривалом ночі горювала тиша, містичний звір зажурено мовчав. Тоді вона накреслила таємні знаки чотирьох стихій, благаючи могутнього, щоби у розпачі добродій не кидав. Не забаганки то якісь дівочі, адже той алхімік зниклий на благо світу й людства працював.

Світанок наближався і довколишні пейзажи помітно посірішали, та диск світила ще не визирав. Як тільки з’явиться на обрії, то вже збиралась Кіра, розтанувши як дим, знов повернутися до повсякденних справ. Та раптом біля неї пелюстки рожеві впали, неначе хтось цвіт з дерева квітучого зірвав. Розгледівши один з тендітних вісників весни, відверто здивувалась: “Як взагалі сюди він завітав? Це ж сакура! Вона тут не росте! Який же чарівник містичний вкрай делікатний подаруночок прислав? Чи вітерець-пустун ніс вишукану іграшку у жмені, але діставшись до вершин гірських, красу порозкидав. І взагалі, усе занадто дивно, бо час цвітіння дерева коралових надій ще не настав!”

Та поки дівчина здивовано одну із загадок природи розглядала, незримий хтось, дмухнувши лагідно, їх багатенько вже пригнав. Рожева заметіль здійнялась у повітря, і вітер тим сніжинкам ароматним впасти не давав. Вони кружляли вихором навколо дівчини, утворюючи стіну, а кожен з пелюстків неначе танцював. Пушинок лагідних зібралось так багато, що через той бар’єр живий геть світ своє забарвлення міняв. І навіть постать Кіри неможливо розібрати, бо хоровод кораловий надійно приховав.

– Кірена, - дівчина почула голос Макса, як нібито він поряд десь стояв!