Розділ 41. Пропажа

За бійкою з горба спостерігала Кіра, навмисно здалеку, щоби про спільницю гомункул і не знав! Проте вона амброзію в достатній мірі споживала, аби Максим із сил життєвих не спадав. Побачивши, як блискавка потужня влучила у хлопця, дівчина зойкнула, аж жах її скував. Адже алхімік, віч-на-віч з ворогом раптово опинившись у магічній клітці, химерну долю неймовірно спокушав. Турбуючись всім серцем за хлопчину, ще й відчай від безвиході напав! Помітила вона, що синій самоцвіт на амулеті вже потихеньку колір свій втрачав. Коштовний камінець, аквамарин, підступно розряджавшись, зухвало плани їхні руйнував!

У Кіри відлягло від серця, дивуючись, як стовп сліпучий світла потужно в небо темне спрямував. Він схожий був на той, коли Максим сміливий  до Храму Знань за допомогою Кілець Гаруна вирушав. Та цього разу вийшло в Горобця яскравіше, міцніше, неначе ціле сонце десь у себе приховав! "Півсправи зроблено", - подумала дівчина, відчувши радісно, що схоже їхній задум спрацював. Обидва зникли: і Максим, і ворог. На клятого гомункула давно вже Страж чекав. На місці клітки алхімічної залишилася пустка, вогонь все випалив, геть землю поспікав! "От тільки б Вартовий пробачив, відпустив додому друга", - у Кіри знов неспокій наростав. Бо навіть за легендами Гарун кудись подівся, зненацька щезнувши, хоча й могутнім став.

Пробравшись до будинку славнозвісного Ельдара, відважна дівчина переконалася, що ворог все ж пропав. На задньому дворі вона помітила жахливі наслідки баталії Максима, масштаб побоїща з гомункулом вражав! Неначе то була арена боротьби титанів з безмежною могутністю, якої світ не знав. Залишилася тільки кругла пустка з тріщинами в грунті, вогонь так випалив, аж землю поспікав! А хоч би і хотів сховатися гомункул, то неодмінно б попелом вже став. До повного Армагеддону того Кіра й своїх штрихів додала для завершення всіх справ. Вона дістала з рюкзака військову форму Макса й пошматувала одяг, імітуючи майстерно, як нібито бійця хтось роздирав. А далі клапті навкруги порозкидала, той краєвид любого б нажахав! Скінчивши, дівчина в повітрі знак Вогню намалювала, щоб жар його всі таємниці приховав.

Невдовзі до будинку знаменитості автівки швидко мчали, у кожної із них сирени голос завивав. Прощальний реквієм художнику Ельдару кварталами нічними залунав. Почувши грім від блискавки, помітивши яскраве та містичне сяйво, сусіди налякалися, що може це Тартаров потерпав. То й стали кликати усі державні служби, від тих дзвінків геть телефон червоний став. Шалено до художника погналася і преса, лінивий тільки до Тартарова не мчав!

Спостерігаючи на відстані за галасом сусідів, гармидер Кіру гарно розважав. “То вище розуміння їхнього! Хай спробують вписати у свідомість та так, щоб потім мозок не скіпав!”  - подумала вона, бо жоден із присутніх біля дому і гадки про гомункула не мав. Дівчина зникла, вкрившись ковдрою туману, у неї не залишилось тут справ. Вона з порожнім рюкзаком хлопчини тихо щезла, чекаючи, щоб приятель його після повернення забрав.

До ранку Горобець не повернувся у підрозділ, бійці сміялися: “От воїн загуляв!” Але коли на шикуванні взводів у частині не з’явився, то вже проблем на голову наслав. Прибіг як очманілий капітан Сопілко та всіх своїх підлеглих про відсутнього питав. Сержанта, як корова язиком злизала, а от куди подівся, ніхто так і не знав! Тоді Ковальського став командир відверто пресувати, мовляв, ви дружите, то може що казав? Та від Артема не добився капітан бодай-якого толку, бо той з останніх сил товариша по службі покривав. Відбріхувався, що не відає нічого, втомився страшно він, чергуючи в наряді, а потім міцно спав. Як офіцеру не хотілося таємно від начальства повернути Макса, гуляку б потім він добряче наказав! Та довелося все ж таки доповісти Попельному новину: “У нас боєць з підрозділу пропав!”

Почувши звістку, командир частини від люті аж казитися почав. “Та де ж цей клятий Горобець?! Зловіть! Заарештуйте!” - з обличчям помідора він накази віддавав. Там ще були слова, які військові люди вживали за подібних, злих підстав. Підлеглі знали вирази ті добре, з них кожен те мистецтво ще в училищі вивчав! “У порошок зітру! У рядові розжалую сержанта! Віднині має спати на плацу! Зеленоокий чорт тікати вздумав!” - лаявся полковник, страшну покару хлопцю обіцяв.

Проте, як не чесались руки розтерзати дезертира, та рок тяжкий здійснити екзекуцію не дав. Після обіду до військової частини завітали слідчі, майор Лисюк їм напрямок вказав. Ніхто не знає звідки той хитрун медичний про неприємний випадок усе ж таки прознав. Від повідомлення гостей, аж посірів полковник, такого розвитку подій він не чекав. Відразу сумно стало офіцеру, бо попри всі погрози кінця для воїна Попельний не бажав. Морпіх знайшовся, але не сам, а тільки залишки від нього, нещасний парубок смертельно постраждав. На задньому дворі художника Ельдара, трагедію подій відомий експерт оглядав. “Рід військ загиблого по обгорілих клаптях форми - це морська піхота”, - спеціаліст упевнено сказав. Знайшов шматок берета, залишок нашивки, «БЕЦЬ» прізвища фрагмент ледь розібрав. Ті докази скупі переконали слідство, що то і був морпіх, який пропав. А тут Лисюк, встромивши свого носа, тих фахівців відразу до Попельного послав: “Це Горобець Максим зеленоокий! Чаклун від дружби з лисим дідьком постраждав! Він щез, але служив сержантом у морській піхоті. Людей той чорт в могилу заганяв!”

Тож всі ознаки, сходячись на хлопцю, підтвердили, що саме він вночі у гості завітав. “Чого він взагалі туди поперся? Якого дідька у художника шукав?” - насупивши густі, сердиті брови з незадоволенням Попельний пробурчав. Вже встигли з’ясувати слідчі, що Тартаров з Горобцем у галереї зустрічались, юнак картини подивитись забігав. Хоча й був у цивільному, але зелені очі юнака усе ж запам’ятали, бо у присутніх колір той увагу привертав. Вони напевно й вразили Ельдара, митця на творчість красень надихав. Присутні чули, як портрет хлопчини написати у захваті художник забажав. Тож схоже, нібито Тартаров з Горобцем й зустрілися для цього, але вночі, щоби ніхто не заважав. "Мені ще не хватало, Мони Лізи у частині!" - обурено Попельний загарчав.