Розділ 26. Нічна тусня

Вистава стартувала! Макс все-таки почув неподалік від себе шарудіння. Розплющивши раптово очі, не побачив, а скоріш, відчув безчесних трьох ганебне вовтузіння. До ліжка тишком підкрадались юнаки. Один з них у руках тримав подушку, а в інших двох солдатські ремені погойдувались бляхами униз, одним кінцем намотані міцненько на долоню. Нападники приготувалися пустити зброю в хід, затіявши підступно заворушку. Зібралась зграя штурмувати Горобця, поки один із них душив подушкою сержанта, то решта мала ребра рахувати в юнака.

–  Не вздумай, - Макс сказав найближчому із них та різким рухом, несподівано для всіх, скотився з ліжка прямо на підлогу.

–  Мочи його! - подав команду хтось та кинувся до тих трьох на підмогу.

Дві бляхи, майже одночасно, почали з силою дубасити матрас. Запізно то, він спорожнів миттєво, адже під ліжком Горобець ховався у той час. А лиходії в темряві у злобі геть не помітили відсутності його, завзято вибивали лиш пилюку та залишки солдатських мрій, примарень колоритних, що барвами зворушать будь-кого. Перекотившись валиком під ліжком, своїм спочатку та й сусіднім теж, Макс, опинившись у проході, скинувся в повітря, на ноги приземлившись у ту ж мить. В один стрибок він опинився біля хлопців та вирубив прийомом зразу трьох. Вони мішками впали на підлогу, бо біль пекельний охопив пройдох. Та Горобець збагнув, що то лише початок і перша спроба поквитатись у бійців. Тож вихором відразу опинився в місці найтемнішу в казармі, спостерігаючи реакцію та рухи вояків.

“Де він?! Десь має бути тут! Та увімкніть же світло!" - морпіхи в один голос загули. Їм не вдавалося знайти у темряві сержанта, адже безшумно той позиції міняв, неначе тінь. Бійці побачили Максима після того, коли засяяло освітлення вгорі. Відразу ринули всім взводом на чужинця, від злоби розірвали б на частини складові! Що під руками було, те й залюбки хапали: хто ремінь, а хто просто кулаки! Безжальний натовп хвилею людською міг затоптати з легкістю сержанта, всі потрощивши, до останньої, кістки. Коли до Макса залишалось кілька метрів, здавалося, ось настає кінець, він, кинувшись назустріч юнакам, на стіну раптом скочив. Аби не зісковзнути ненароком, то тіло під кутом утримував боєць. Пробігся по верхах і опинившись у нападників позаду, їх здивував маневром Горобець. Вони ж його в тилу у себе явно не чекали, від несподіванки розпочалася метушня. Вона подарувала перевагу та час зручний на користь Горобця.

Передні, розвернувшись, ринули назад, наздоганяти Макса, а задні в натовпі не бачачи здаля, як і раніше, сунули та напирали на передніх, аби дістатися до клятого бійця. В морській піхоті утворилась справжня давка. Вона вписалася у плани Горобця. Він шквал ударів больових наслав на спини хлопців, зі спритністю й майстерністю знавця. Ті, навіть скрикнути не встигши, відразу на підлозі розляглись. Тілами збудувавши перешкоду іншим, які у напрямку сержанта річкою лелись. Під натиском, завзяті воїни почали спотикатись, бар’єр із побратимів уповільнив їхній рух, не зтямились, коли й самі валилися додолу, адже від болю в них у грудях сперло дух! Побоїще скінчилось дуже швидко. Коли це сталося геть не второпали бійці. Ненависний їм хлопець, неушкоджений, продовжував стояти, а от елітні вони валялися усі!

"Не змушуйте мене вам завдавати шкоду!" - Макс голосно морпіхів застеріг, звертаючись до натовпу, що охав на підлозі. Отримавши скажений опір від бійця, їм залишалося хіба-що безпорадно зиркати на нього та спересердя обзивати без кінця. Хлопчина, не звертаючи анінайменшої уваги на гомін слів образливих, лунавших в різнобій, не сходив з місця, а продовжував стояти напоготові в стійці бойовій. Можливо де-хто відчував - йому замало, Макс міг відсипати ще трохи стусанів. За спроби другої затяті ті повинні ж зрозуміти, адже біль в тілі врешті-решт доходить до мізків. Охочих не знайшлося. Відпочивши на підлозі, морпіхи, стогнучи, підводитись на ноги почали та шкандибаючи розходитись по ліжкам. Поразку в колотнечі прийняли. Трималися поодаль від Максима, остерігаючись, бо той на куражі добавити ще схоче ненароком, зігнавши злість на щонайближчому із них. От тільки перші троє постраждали найсильніше. Вони ногами смикали, а встати не могли. То покарання Горобця за підлу спробу сплячого побити. Він тих безчесних до підлоги щільно приложив!

"Хто вам дозволив увімкнути світло?!" - із коридору голос пролунав. Бійці, впізнавши голос капітана, розбіглися, неначе таргани. Біль в тілі не зашкодив хитрунам, щоби ввести Сопілко у оману. Коли він вглиб приміщення зайшов, вдавали вправно хлопці, ніби сплять в казармі. До свого ліжка задалеко Горобцю, навіть не рипнувшись, залишився стояти. Ще декілька морпіхів забарилися, отож, бійці розгублено, як постаменти, взялися стирчати - зімпровізують, або збрешуть може щось.

В той день фортуна насміхалася з Сопілко - Попельний кадра небезпечного всучив, а потім, нібито цього було замало, призначив у частині черговим. Помітивши у вікнах серед ночі світло, погнався розібратись офіцер, чи все гаразд? Тим більше, то його підрозділ, а там безцінний для полковника сержант. Від серця відлягло у капітана, побачивши в казармі Горобця в здоров'ї доброму та неушкодженого ніби. Принаймні, на підлеглому не вгледів ні синця.

–  Хто вам дозволив увімкнути світло?! - ще раз сердито голос залунав.

–  Винен! Пане капітане! Для мене увімкнули! - за всіх миттєво відповів Максим.

–  А чого так? - з'їхидничав Сопілко, - Злякався залишитися у темряві в компанії моїх тренованих орлів? А ти як думав? Тут у нас еліта!

–  Та сам у шоці! - ніби жартома, а наче і всерйоз плечима звів здивовано сержант.

Морпіхи, те почувши, зразу зрозуміли реальний сенс, прихований в словх. Адже еліту щойно розмотав боєць, поклав валятись беспорадно на підлозі, куштуючи гіркий поразки смак. Та командир не відав тих подробиць колотнечі, тому й не розпізнав підколки юнака. Він коментар сприйняв, як похвалу і запишався взводом, мовляв, служити в них - то честь для вояка. В Сопілко погляд випадково впав на стіну, а там сліди від ніг заввишки з людський зріст! Чутки ходили, ніби вміє лазити по стінах, немов павук, або хоча б, як альпініст. Недобре запідозрив капітан і взявся виясняти в Макса: