Розділ 28. Тягар спогадів

Після сніданку наказали шикуватись, але Попельному у голову прийшло покликати до себе офіцерів - якась нарада, або хтозна ще там що? Чи прочухана дав, а може і вказівки до перевірки в їхні голови вкладав, неначе забавляючись, полковник довгенько мізки у підлеглих полоскав. Залишившись в підрозділі самі, за особовим складом прапорщики взялись наглядати. Тож наказавши не розходитись бійцям, на вулиці командування змусили чекати. Морська піхота, знудившись украй, бажала хоч би чим себе зайняти, тому й розбившись на маленькі групи, вояки завзято стали язиками довгими чесати.

Максим прилаштувався до найбільшої із груп - не зміг юнак до балачок брудних  цікавість приховати. В них вихвалялися любовними пригодами бійці, подробиці у красках намагавшись описати. Чужі історії натхненно видавали за свої та декілька в одну, брутальну, намагались поєднати. Бажали викликати заздрість жеребці в кумедних спробах казочки продати. Максима веселили байочки - барвисто травлять брехуни завзяті! Вони ж фантазували прямо на ходу і темпу не збиралися втрачати!

–  Я бачу, Горобець мовчить та тільки посміхається! Не маєш досвіду? А може взагалі не знаєш, що воно таке? - зухвало підколов один із казкарів, а решта посміялися веселим глузуванням жартома.

–  Га-га, га-га! - Максим перекривив їх, аж зашарівся та зніяковів юнак, - Усе працює добре, перевірив в ділі…

–  То розкажи! - насіли вояки.

–  Була одна, - мрійливо розпочав і пригадав яскраво приємні тілу ігри під обід, коли він забігав до Зіни у крамничку допомогти важке перетягти, - Як Максиком назве, аж завивав від щастя, висмоктувала соки геть усі! Приємно так робила, що від тої насолоди аж забував де я знаходжусь взагалі!

–  І як воно? - згораючи з цікавості враз оживилися морпіхи, в очах палаючих засяяв інтерес. Продовження в подробицях почути забажали, у барвах хай змалює весь процес.

–  Як, як? Та мало не загинув! І не повірете, а ледь не здох від пестощів отих! - віджартувався Макс, від спогадів яскравих відчувши збудження, навіть затісно стало у штанах.

Присутні дружно заіржали. Брудні деталі виникли у кожного із хлопців в голові. Уява збудувала образ пристрасної німфи, яку не відшукати у реальному житті. Створіння здатне вимотати сили із хлопців дужих у амурній боротьбі, такій приємній, що в нестямі тіло в конвульсіях заб’ється у кінці. Тож під смішки брудні ті ловеласи забажали, аби на місці Макса опинилися й самі. Так веселилися і навіть кепкували, мовляв, принести тіло в жертву на любовнім вівтарі - то прийняли б такий кінець за щастя, вони ж про це хіба-що мріяти могли!

Почувши дружній регіт, прапорщик Зубко пішов компанію веселу вгамувати. Побачивши у лавах баламутів Горобця, як старший, став юнака повчати. “Чого сам в петлю голову суєш? Кортить проблем на заднє місце відшукати? Обіцянки полковнику даєш - вони ж незбутні, як того не знати? Безстрашного такого виховали де? Мене аж розбирає з’ясувати!” - вичитував з єхидністю у голосі Зубко, бо врешті-решт бійцю ж відповідати! Макс усвідомвював, мов біографію його все рівно зможуть в особовій справі прочитати, тому відверто зразу й розповів, як нібито не мав що приховати:

–  Мене виховувала група, де одні чоловіки у тогах помаранчевих ходили.

–  Секта? - від здивування у прапорщика очі ризикували вискочивши випасти додолу.

–  Монастир. Ви чули, певно, про китайський Шаолінь. На кшталт того.

–  Тепер нам зрозуміло, де так махатися навчився, - сказав один з морпіхів.

–  Розкажи, - почали приставати хлопців.

–  Ма-а-аксик, - жалібно попросив один із них, доволі вдало  імітуючи жіночий голос.

То пролунав не грім - то групу вояків від сміху розірвало. Зухвалим вчинком натякали Горобцю. Насмішники запам'ятали розповідь про ненаситну подругу Максима, як називала під час пестощів його. Адже ім’я те хлопця до покори спонукало - ото й потрібно слухатись бійцю!

–  А вам би тільки посміятися над чимось, - образився сержант.

–  А хто зарже ще раз - той піде у наряд, - погрозою Зубко привів веселунів до тями, - Та як тебе туди занесло взагалі? Давай, розказуй Горобець, не треба тут ламатись перед нами.

Морпіхам не хотілося в наряд - відразу потішатись перестали. Хоча й світилися веселі вогники в очах, та від погрози прапорщика вмить позамовкали. Свій погляд спрямувавши на бійця, з цікавістю приготувались слухати Максима - історію про дивовижну долю Горобця. Той, не соромлячись, почав розповідати: “Батькам щось забажалося відвідати Китай. Хотіли оцінити Піднебесної красоти, а не як інші роблять зазвичай, знайти товар дешевий - то єдині в них турботи, а не якийсь чужий, незвичний, таємничий край! Я був дитиною тоді - малий, чотири роки, а влізливий - такого пошукай! Перетворив родині подорож на пекло та вимотав їм нерви всі украй! І от машина наша на гірській дорозі злетіла в прірву, чорт би забирай! Я від удару випав, покотившись колобком по схилу, а решта з пасажирів понеслися в Рай”

–  Оце то жах! А як же врятувався? Один, в чужій країні, без батьків! - загомоніли вражені морпіхи, фортуни дурноваті примхи клянучи.

–  То що? Тебе ченці знайшли і підібрали? - події передбачив прапорщик Зубко.

–  Ні, не знайшли. Вони мене чекали!

Максим продовжив розповідь свою: “Абат монастиря медитував собі в самотності, аж раптом, видіння з світу потойбічного явилося йому. Мовляв, збирайся в мандри, бо в Небес є дивний подарунок, ще й на додаток, час і місце підказали напряму! Якби він не прийшов - мене би зжерли звірі. Скотившись шкереберть, заплутався в кущах. Там і сидів, підскиглював тихенько, безпорадно та відчував у серці неймовірний жах. Отож, абат, побачивши мене, прийняв  за дар Небесний. Він врятував та розігнавши хижаків, повів у монастир даоських на високих горах, до місця мудрості вже понад п’ять віків. У них і жив з дитинства, вивчив мову, китайську медицину, трави та масаж. Опанував уміння стародавні ті доволі непогано. Отримав я корисних навичок багаж!”