Розділ 24. Кара

Полковник, дочекавшись Горобця, зі здобиччю погнався вихором до себе у частину. Ще зачиняли за його машиною ворота КПП, а радісний Рівчук побіг ділитись з другом новиною про хлопчину:

– Ти знаєш, Буслику, мав рацію Лисюк, коли попереджав, мов, Горобець товаришує з чортовинням.

– Наш Горобець? - начальник штабу аж перепитав, бо він не вірив у дурне тих язикатих мракобісів ляпотіння.

– Уже не наш! Я медика полковнику Попельному віддав, нехай помучиться  з бійцем морська піхота! Та на додаток, за молодшого сержанта вторгував шість пляшок коньяку. Такий щасливий, що позбавився від чорта!

– Ти ж Горобця собі залишити хотів. Він нібито обов’язки виконував старанно.

– О ні-і! Та після того, як скажений цей вночі морпіхам наваляв, вже не бажаю із сержантом мати справи! 

– І правильно зробив, що наваляв! Хоч хтось їм пиху збив, поставивши на місце!

– Він з цілим взводом впорався один.

– Не може бути! - здивувався Буслик.

Тож командир частини другу розповів подробиці подій, що змусили полковника навідати майора. Як виявляється, у Макса в голові ідея виникла від прагнення вендети. Він винуватців покарати забажав, за побиття Синюшко їм попортити портрети. Ніхто не знає де, коли і як та звідки взялося те балакуче чудо, що викрило образників бійця - хто саме був та їхній номер взводу. Тієї ж ночі спритний Горобець таємно втік із рідної частини та подолав аж десять кілометрів марш-кидком, побивши всі відомі нормативи. Навіть паркан не перешкодив юнаку. Хоча морпіхи і відгородились муром, стіна не стала на заваді у бійця. Макс, перемахнувши з легкістю ту триметрову перепону, приніс до них в казарму покарання запах, помсти смак та біль, за побратима викликаний журом.

– Ото відважний! - схвально зауважив Буслик.

– Ага! Так блискавично вирубив наряд, що ті навіть і пікнути не встигли! - по тону відчувалось, командир пишався медиком, хлопчина справді спритний, - Затім у глиб приміщення пішов, будити інших став, мовляв, ану козли вставайте, зараз каратиму за нашого бійця, хоч всю частину на підмогу викликайте.

– Який у нас шляхетний Горобець! - начальник штабу засміявся саркастично.

– Безмозкий! - різко перебив Рівчук, - Вони ж його могли у тій казармі вбити!

Морпіхи з ліжок підірвалися умить та на чужинця цілим взводом налетіли. Сержант нападників прийомами якимись вирубав і не дав найменшої можливості для завдання ударів. Минуло п’ять хвилин, підлога стала встелена людьми, нещасні в корчах голосно стогнали. Кілька бійців, ще на початку прочухана Горобця, перелякавшись, зачинилися в каптерці. Над малодушними тепер знущається весь взвод, проходу не дають побиті хлопці.

– А звідкіля дізнались, що це наш?

– Так він їм сам сказав, мовляв, як хочете добавки, то запитайте з санчастини Горобця, приходьте зразу групою усі, бо персональні не приймаються заявки.

– От дурень!

Відсипавши морській піхоті торбу стусанів, сержант пробіг зворотнім шляхом у частину. Він десять кілометрів знову подолав, щоб до світанку встигнути, сил не жалів хлопчина. Ніхто не запідозрив в лиходійстві юнака, адже свої обов'язки виконував старанно. Але приїзд Попельного уміння інші у сержанта показав, бо визвірг цей бійців тренованих в казармі віддубасив славно.

В морпіхів ранок видався цікавим! Такого цирку ще не бачив з них ніхто. Там бракувало телебачення в частині, аби знімали комедійне те кіно. Розпочалось воно і справді загадково. Зайшовши у казарму, лейтенант Гончар побачив взвод цілком небоєздатний, вкрай понівечений і зовсім непридатний, щоби надалі нести службу військову. Бійці пересувалися повільно, стогнали та кректали на ходу. Найслабші з них, у муках корчась на підлозі, лише кляли когось за скоєну біду. Подумав лейтенант зелений, мов, на них зчинили напад, тому й тривогу він оголосив. На звук сирени збіглися до нього багато офіцерів та бійців. Почали розбиратись, що до чого, дивуючись відсутності синців.

У взводі воякам, неначе мову відібрало! Мовчали всі, остерігаючись ганьби. Почали зізнаватися пізніше, і то під тиском сильним, сповненим погроз ув’язнення майбутнього та слів: “Як диверсантів покривати смієте, іуди?! За зраду цю внесемо у перелік ворогів!” Тоді потроху ніби прояснилось про незвичайне мордування уночі. Бійці Максима демоном назвали, в істоти очі зеленню світились у пітьмі! Це точно не людина, бо наче бавлячись, по стінам хутко бігав. Тож упіймати не давався бісів син, а наближався хто - то бив так боляче, паскуда, що в корчах зразу падали, а ті пекельні муки нещасні відчувають до сих пір. Ніхто їм, звісно, не повірив. Навіть на сміх підняли, мовляв, не треба нам розповідати казочки! А раз злякалися, то треба відшукати мужність хоча б зізнатися у легкодухості своїй. 

Полковнику доклали з боязню про цей небачений та неприємний вкрай нічний гармидер. Попельний розлютився не на жарт! Ганьба на всю частину, сором за підрозділ ледве не викликкали в бідного інфаркт. Від злоби він надумав покарати за боягузтво той безчесний взвод. Але з оригінальністю в полковника спостерігалися проблеми, то він пішов протореним шляхом. Зігнавши геть усіх на шикування, на середину викликав бійців, тих самих, що так сильно постраждали від демона зеленоокого вночі. “Позорники! Заплямували форму! Морська піхота зганьблена у вашому лиці! Не гідні навіть у штанах ходити, перевдягнув би всіх у сукні, спіднички! От щастя ваше, що бракує їх на складі, а то б одежу відповідну підібрав, тоді б відразу розпізнали боягузів, що затесалися до наших славних лав!” - паплюжив голосно полковник взвод злощасний разом із лейтенантом на чолі. Стояли воїни, зубами скреготали від слів образливих та злоби і ганьби. У грудях помсти жар палав, але була і думка, що відчувалась гіркотою в голові, мов, тут на душі і без того погано, а командир ще додає журби!