Розділ 16. Нове життя

Ударив грім і зашкварчали блискавиці. З нічного неба Максу на обличчя лив холодний дощ. Біля узбіччя на дорозі різко зупинилася машина. З автівки вискочили люди й побігли в напрямку лежачого на спині юнака.

– Чи ти живий? -у хлопця запитав той, що підбіг до нього першим.

– То нібито живий! - засвідчив другий, побачивши зелені очі бідолахи, які від спалахів нічної громовиці, здалося аж нібито світились в юнака.

– Не може бути! Я бачив сам, як в нього розрядилась блискавиця! - здивувався третій, коли біля машини забарившись трохи, до інших все ж таки прибіг.

– Ми теж це бачили, - погодилися двоє, один з них в той час мацав пульс у Горобця.

Максим відмітив в голові, що добре розуміє їхній говір, тож Страж про інші мови не збрехав. Від вражень пережитих перемішалось все у голові хлопчачій, різка зміна світів ввела його у шок. Він вже не в змозі розібрати де тут жахливий сон, а де реальність. От зараз точно мариво якесь! Коли воно розвіється під ранок, юнак прокинувшись, опиниться відразу у Піднебесній на просторах Уданшань. Під вечір хлопець побіжить до подруги своєї і їй про страхітливий сон і про пригоди розповість. Разом із Кірою він посміється славно над жахами в примарні отім. Максим заплющив смарагдові очі, щоби прогнати сновидіння із трьома чоловіками, дратуючих його. А ті перелякались не на жарт - подумали, що бідний хлопець помирає тут, на землі, в них просто на очах.

Невдовзі до Максима прибула швидка - то зателефонував один із трьох чоловіків з автівки. Виносливості хлопця дивувались лікарі, як витримав влучання блискавки у тіло? А поки що забрали до шпиталю юнака, там теж ніхто не розумів, як взагалі таке можливо? Розповідали очевидці, мовляв, від отого розряду навколо зразу вигоріло все, а на щасливчику не залишилось і подряпини! У нього одяг постраждав лише, перетворившись на злидарське помаранчеве лахміття. Та загалом, улюбленець фортуни все-таки залишився живий. Але оскільки при ньому не знайшли ніяких документів, так і поклали у відділення, повіривши на слово. Без гадки жодної про таємницю юнака не знаючи, хто саме хлопець є насправді.

В шпиталі Горобець зметикував нарешті, що він не спить. Тож у кошмарі цьому йому хтозна, як довго доведеться провести жахливий час. Розповідати про Скарбницю, Храм, Ворота Знань і Вартового не було сенсу жодного йому - ніхто в ті балачки ніколи не повірить, подумають, що збожеволів не дай бог. Тому Максим на всі питання відповідь одну лиш мав: "Не пам'ятаю". Але не викликали подиву ні в кого ті слова. Адже він пережив розряд смертельний блискавиці, тому й не дивувала втрата пам'яті в нього. В цілому стан здоров'я в юнака залишився стабільним, та все ж Максим постійно слабкість відчував. Хоча ніхто із лікарів не міг отой феномен пояснити, але алхімік істину причину цього знав.

Десь через кілька днів прийшла в лікарню дівчина рудоволоса. Вона шукала брата зниклого свого: "Він молодий такий, усього вісімнадцять років, зелені очі гарні у нього" Розповіла, мовляв, пропав десь у дорозі, стурбована, не дай бог трапилось щось з ним. Адже залишилось їх тільки двоє в цьому світі, бо іще змалечку загинули батьки. "Тут є у нас один зеленоокий. Він нещодавно смерть перехитрив. Хоч блискавка і влучила прямісінько у хлопця, та чудом той залишився живий!" - відповіли сестрі і провели в палату, аби та глянула, чи раптом то не брат? Бо у шпиталі теж хотіли взнати, тож звідки взявся загадковий цей юнак.

– Кіра! - Макс вигукнув, побачивши рудоволосу дівчину в палаті.

– Оце так диво! Він тебе згадав! - зраділа медсестра, - Ми думали, у нього зовсім пам'ять відключило. Та ніби трохи повертається вона.

– Як ти мене знайшла?

– За іменем, малий, воно ж мені відоме, - відповіла із радістю у голосі “сестра”.

Почувши дівчину, присутні у палаті глянули із подивом на неї. "Теж ще досягнення - на ім'я юнака знайти", - всміхнулися вони. Та тільки два алхіміки чудово розуміли подвійне, значення отих буденних слів. Зустрівшись, друзі перейшли на звичну для обох китайську мову, якою спілкувалися здавна. Навколишні, не розуміючи її, вслухалися тишком в слова ті чудернацкі і в спробах марних намагались розібрати, про що вони цвірінькають, немов два горобця.

Макс розповів про всі свої пригоди у Скарбниці в Храмі, про боротьбу з гомункулом, про те, як та потвора щезла у порталі, напризволяще кинувши біля Воріт, про милість Вартового до Максима. Тепер з’явилося завдання Охоронця у юнака - знайти мерзотного отого втікача із Храму й доставити тварюку до Воріт.

– Мене сюди закинув Страж могутній, а вони думають, що то був блискавки розряд, - Макс засміявся безтурботно, начебто забувши про небезпеку, якій все ще підлягав.

– Дурний малюк, упертий, легковажний! Ти ж поплатитись міг своїм життям! Радій щасливчику, бо мало не загинув! Мені б далася важко твоя смерть! - Кіра від злості вже була готова, навіть при свідках розірвати хлопця на шматки.

– Та я ж обіцянку давав, що  повернуся. Ніяк не міг не стримати її, - дивлячись подрузі прямісінько у очі, із посмішкою відповів юнак.

Алхімік показав татуювання, яке на грудях в нього випалив для охорони Страж. "Оце і є печатка Вартового - вона гомункулу смоктати з мене сили не дає. Але тварюка все одно їх забирає. Я слабшаю, постійно спати хочеться мені", - зізнався Горобець і запитав у Кіри, чи може щось порадити йому? Вона, замислившись,  допомогти пообіцяла та попрощавшись вийшла із палати чимскоріш. Її потрібно було готувати зілля. У світі Кіри існував такий рецепт, який міг юнака поставити на ноги та ще й підлікувати інші болячки. Наступного дня вона принесла із собою невеличку фляжку і наказала споживати рідину.

– Потроху пий - це дуже сильний засіб.

– Солодке, - зауважив Макс, коли ковток нектару кольору бурштину, обпікши горло,  усередину потік, - Що це?