Розділ 14. Наставниця

Нарешті Максу посміхнулась доля, адже зустрів алхіміка подібного собі. Десь в глибині душі бажав, щоб то були чи чоловік, чи хлопець, бо трохи з Кірою ніяковів юнак. В її присутності відразу в грудях колотилось серце, мурахи повзати просились по спині. До того ж стан незручності виказував смішок невчасний, дурнуватий, він безконтрольно інколи із хлопця вилітав. Та дівчина уваги не звертала на ті витівки безглузді. Вона відразу здогадалася про незвичайний в Горобця недуг і навіть без алхімії могла поставити діагноз, чудово знаючи, що саме поробилось юнаку.

Здійснилась мрія! Тож Максим, наче літав від щастя, додалося енергії в нього. Адже тепер було у кого запитати, обговорити методи у зціленні людей, порадитись, чекаючи від Кіри чітку та зрозумілу відповідь завжди. Він переймав з жадобою її знання та досвід. Їх рівень в хлопця захват викликав. Здавалося, немає нічого, про що б вона з алхімії не знала, і він навчився в неї багатьом речам. Для юнака та дівчина водночас стала ментором і гарною сестрою, що розуміла хлопця, як ніхто. Він міг її відкрити всі свої турботи, що накопилися у серці і душі.

–  Чому прийшла до урвища тієї ночі? Так, ніби знала, що там буду я, - одного разу запитав Максим у Кіри, коли згадав про їхню першу зустріч уночі.

–  Якось побачила я уві сні великого дракона. Він саме над тим урвищем кружляв, тримаючи в тіні від тіла величезного свойого те місце, насилаючи на нього темну ніч. Пізніше взнала, що в монастирі алхімік. Про тебе у окрузі відають усі. Вони і підказали, де по ночам буваєш. А решта - діло техніки, малий! - за цих слів Кіра, підморгнувши оком, всміхнулася у відповідь йому.

Максим образливо поморщився - йому минуло вже сімнадцять років, але для неї залишається «малий»! Вона, помітивши незадоволення у хлопця, аби хоч трохи втішити його, відкрила найстрашнішу таємницю, мовляв, я прибула із світу іншого сюди, Максиміліане, отож і не брехала про свій вік.

Кіра насправді старша більше як на сотню літ від хлопця, а Їхня раса може жити аж під тисячу років! Вона настільки ж юна у своєму світі, наскільки люди молодість сприймають в Горобця. Алхіміки і в них велика рідкість і взагалі, світ їхній дуже схожий на оцей, та й люди вигляд мають такий самий, якщо не знати - то й не дуже відрізниш. Цивілізація у них інакше розвивалась. Вони наприклад більше приділяють часу приготуванню зілля з трав та корінців. Хоча і досягли висот чималих у мистецтві цьому, але нема у вдосконалення межі! Набувши успіхів великих в медицині, нездужавших майстерно виліковують від їхніх болячок. Допомогла у цьому ще одна відміна у людей із світу Кіри - є трохи надприродніх здібностей у них. Тут це вважають чимось на зразок чаклунства, магії та чарівництва, але для них чудасія ота - звичайна, навіть повсякденна справа, не викликає подиву й теургії  знання. 

У якості найвищої довіри, вона назвала хлопцю те ім’я своє, яке отримала під час посвячення в алхіміки від Стража, коли стояла перед Ворітьми Знання:

–  Кірена - дівчина посміхнулась й пояснила, що означає потаємне те ім’я, - У нас колись давно так називали хазяйновиту господиню, власницю майна.

–  У мене Малікор, - юнак теж поділився своєю таємницею її, зізнавшись також, мов, не дуже й переймався, як Малікор, то хай і буде Малікор.

–  Максиміліане, в нас так називали засновника одного із родів, - відповіла вона та ще й додала, - пишайся, друже, бо в світі нашому шляхетне це ім’я!

Юнак аж трохи засоромився від новини такої, знов на щоках з’явився рум’янець, а в грудях почали метелики літати, лоскочучи усе всередині в нього. А Кіра ще й поглузувала з хлопця, мовляв, попався в пазюрі, неначе мишеня, тепер алхіміка я зможу відшукати без зусиль майже усюди, бо знаю його ім’я потайне. Макс розсміявся, кажучи, що сумнівається у тому. Просив розповісти, от як воно можливо взагалі здійснити подорож між різними світами, оскільки не вкладається це в нього в голові, а краще буде, навіть показати, бо дуже схоже на фантазію якусь.

  "Наші світи розділені стіною, вона невидима і водночас міцна. У ній прохід є, він залишається відкритий, але його не помічає з нас ніхто. Навіть якщо він закривається в одному місці, то десь обов'язково виникає інший шлях. Потрібно тільки вміти ту дорогу відшукати, а я і є одна з небагатьох, хто, самотужки зрозумівши ті закони, навчилася  мистецтву мандрів між світів”, - сказала Кіра з гордістю за себе. “До зустрічі наступної, малий!" - полоскотавши гонор у товариша востаннє, вона все ж показала навички свої.

Навколо неї виникла спочатку хмара, яка згущалась, приховавши в собі Кірин силует. Та згодом, розчинивши дівчину у собі, туман розсіявся від подиху легкого вітерця, залишивши лише одне порожнє місце, неначе там нікого й не було. Від здивування сильного у хлопця сперло в грудях. Він вражений ще довго нікуди не йшов, чекаючи на подруги повернення швидкого, отак і простояв аж до світанку в самоті. 

Макс, ставши свідком тих подій епічних, де дівчина у нього зникла на очах, тепер не мав, бодай найменшої підстави, аби під сумнів ставити правдивість її слів. Отож віднині, абсолютно безперечно, він вірив у майстерність ментора свого. Радів юнак в душі, бо посміхнулась доля, пославши в подруги наставницю йому.

Одного разу хлопець поцікавився у Кіри, чи знає, що знаходиться за Ворітьми Знання? Напевно там повинно бути щось важливе, раз навіть Страж охороняє вхід отой. Вона відповіла: "Ми віримо в Скарбницю Знань, яка знаходиться у Храмі. Дорога у святиню є лише одна. Той шлях проходить саме через ті зачинені Ворота, під пильним наглядом Вартівника. Найкращі із митців алхімії мистецтва, по крихтах зносячи з усього Всесвіту знання, в Скарбниці також зберігають свою мудрість, яку набули протягом життя”