Розділ 13. Відрада

Чутки про юного цілителя миттєво розлетілись по окрузі. До нього стали сходитися болящі бідолахи з віддалених куточків багатолюдної провінції Хубей. Юнак увагою не обділяв людей з недугом і прагнув кожному із них допомогти, та пацієнтів в нього було забагато і з усіма упоратись він не встигав. Пізніше Макс почав займатися виключно тяжкими випадками хвороби, а легших відправляв до інших у монастирі. Ченців-цілителів у ньому вистачало - знавців трав лікувальних, масажу тіла віртуозів ще й у мистетстві голковколювання майстрів. Тоді пішли на краще в хлопця справи, гуртом з роботою справлятись почали. До того ж всім цілителям в монастирі знайшлося діло, тож заздрістно нікому не було. Позбавившись від болячок, на знак подяки, вдячні пацієнти приносили у відповідь дари, але Максим не брав собі нічого, а віддавав усе громаді із ченців. Вважав він за найбільшу нагороду блиск радості в очах у зцілених людей. Для юнака то було найцінніше за дарунки і більше не потрібно нічого.

Але не завжди все виходило у Макса, позбавити від хворобливості вдавалося не всіх. Тоді юнак засмучувався дуже, картав себе за безпорадність та сердився, думаючи, що то лиш одного його вина. Мовляв, зцілити не зумів за вад незрозумілих, які повинен виправити сам - скоріш за все, чогось йому бракує, або ще гірше, щось із ним не так.

Безсонними ночами молодий алхімік в бібліотеку біг. Отож-то там, у темряві, при світлі каганця він жадібно читав сувої старовинні, що несли досвід попередніх поколінь. У них юнак шукав велику мудрість і намагаючись дізнатись більше про алхімії секрет, очима поглинав аж до світанку потьмярені від старості доісторичні записи та схеми, що попередники залишили йому. Але там все написано туманно і хлопець мало-що з них зрозумів.

Бувало, впавши в відчай, він біг стежиною до урвища нічного й сідав безстрашно на його краю. Задумливо дивився Горобець на пейзаж в долині. Спостерігав із сумом світла місячного гру, яке вкривало сріблом чарівним вершини гір далеких і прикрашало дивовижний краєвид. У ті моменти самоти на очі навертались сльози. Він, відчуваючи себе одинаком, частенько думав, що віддав би все на світі, аби зустрітися зі ще одним алхіміком живим. В одну з таких ночей його думки нахабно перервали. З’явився гість нежданий в юнака. Точніше буде - об’явилась гостя, отож фортуна хлопцю дала знак.

–  Про що задумався, малюк? - почув він ззаду себе дівчачий голос молодий.

–  Я не малюк - мені вже є шістнадцять років! - образившись, не повертаючи на голос голови, Макс відповів  доволі холодно та різко.

–  Що не кажи, але молодший ти за мене, - вона безцеремонно сіла поруч з юнаком.

–  На кілька років, - Макс побіжно пробіг очима по її фігурі: на вигляд можна дати дівчині не більше двадцяти.

–  Ти сильно помиляєшся! - засперечалася зі сміхом, зухвало набавляючи свій вік.

–  Аж двадцять п'ять? - він запитав у неї з недовірою, у спробі відгадати дівки вік.

–  На шість помнож - то може відгадаєш! - та розсміялася нахабно, глузуючи над хлопцем про літа.

Макс відповів, мовляв, не любить дурноватих жартів. Він усім виглядом показував своїм, що гості надокучливій не радий і хоче бути тут на самоті. Але та натяків не розуміла, продовжуючи нескінченну тріскотню, і не давала хлопцеві ніяких шансів бодай хоч слово вставити своє. Базікання оте його виводило із себе. Так, Максу не подобалось воно, але із чемності доводилось терпіти. Водночас сподіваючись в душі, що врешті-решт вона ж повинна зупинитись! То може хоч тоді відчепиться від нього, стомившись від балакання свого, й піде кудись у справах невідкладних і буде там чесати язиком. Але потік слів в дівчини не припинявся. Вона розповіла про мрії у житті, мовляв, багато часу я подорожую, бо прагну відшукати десь серед людей алхіміка, адже їх так мало в цьому світі - отримавших благословіння вищих сил.

–  Є тут один такий, - сказав Макс неохоче, бо не збирався викрити себе. 

–  Ти помиляєшся, малий! - то дівчина відповіла глузливо хлопцю, - Адже над урвищем зібралось їх аж два!

–  Чотири! - відповів їй Горобець з єхидством, образившись на неї за «малий»

Максим збирався вже поставити на місце нахабну гостю, що присунула вночі. Він вже набрав повітря повні груди і повернувся тілом в її бік з метою виказати все, що накипіло за той короткий час, який тягнувся вічністю у них. Та замість слів колючих на адресу гості, помітивши відблиск смарагдів у її очах, так і застиг на місці, скам’янівши мигом, від здивування спантеличений юнак.

“Ти?!" - вигукнув він, випускаючи повітря, але нового так і не вдихав. Знаходячись у захваті, буквально пожирав очима цей подарунок долі, що хлопця випадково відшукав. Юнак вчепився в дівчину руками, не маючи бажання відпускати від себе. Та й навіть був готовий вибачити гості за ті слова образливі «малий». Вони відразу познайомилися:

–  Кіра, - назвала дівчина йому своє ім’я.

–  Максим, - їй хлопець відповів і зашарівся, але на щастя темрява нічна відразу приховала той гарячий рум'янець сором'язливий, що виступив зрадливо на щоках.

–  Максиміліан, як римський імператор, - сказала дівчина у захваті від імені його.

"Нехай тепер як хоче називає! Аби вона нікуди не пішла", - подумав Горобець, усе ще сумніваючись, чи вірити своєму щастю, чи може це на нього мариво найшло? Отож прокинувшись, воно відразу щезне й залишить тільки спогади одні.

Максим та Кіра розмовляли цілу ніч, аж до світанку. Вони знайшли для діалогу безліч тем. Миттєво час злетів і двоє ті помітили лиш вранці, що розпочнеться незабаром новий день. На обрії іще не показалось сонце, але прибули перші вісники його - яскраві промені, осяявши вершини гір високих, примусили пітьму тікати чимскоріш. Перед розлученням алхіміки домовились зустрітись тут, біля урвища, зберуться уночі. Ніхто в цей час не перешкодить спілкуванню та обговоренню різноманітних тем, розбору мудрості сувоїв стародавніх і пошук скарбів алхімічних таємниць.