Розділ 4. Сутичка

Максим був задоволений своїм призначенням у військовій частині. Ніхто його не зачіпав і не давав ніяких вказівок. Сержант сам знав, що йому робити, свої обов’язки він добре пам’ятав. Юнак знайшов документацію в занедбаному стані. Хтозна, як довго в санчастині із медиків нікого не було. Але насправді турбувало інше, чи існував колись у них відповідальний взагалі? Роботи накопичилось багато, а Горобцю завали розгрібати довелось. Чотири дні хлопчина у приміщенні просидів так, нібито самітник він якийсь. Нікуди не виходячи з будинку, навіть часи прийому їжі пропускав! Заповнював анкети, картки та журнали... Писав, майже цілодобово, трудівник. Тільки зрідка ковточками дрібними посьорбував бурштиновий нектар. Його тримав у невеличкій фляжці, яку, неначе скарб, оберігав. Навіть вночі його вікно світилося яскраво і можна бачити, як хлопець молодий, схилившись над столом, працює з документами, але позначки робить з ієрогліфів чомусь.

Сержант поринув з головою у роботу. Та так завзято, що Рівчуку аж стало трохи шкода юнака. Ще не дай бог поїде дах у бідолахи, надмірна старанність хлопчину ж надірве! Вже командир зібрався заглянути в санчастину, по-батьківськи поговорити з Горобцем, порадити хоч трошки зменшити завзяття, бо часу вдосталь буде у бійця. Та по дорозі офіцера перестрів начальник штабу Буслик і повідомив про Максима новину:

– Ти уявляєш, медик полюбляє фізкультуру! На спортмайданчику сержанта бачили вночі. Спочатку бігав колами, подібно заводному зайцю, затім підтягувався, віджимався та мало не з одного маху перелетів всю смугу перешкод!

– Ну хоч тренується на свіжому повітрі. Виходить, ще не зовсім втратив глузд, раз хлопець про фізичну форму дбає, то не здичавів повністю боєць.

Зрадівши, командир частини до Горобця у той раз не дійшов. Два офіцери, здивувавшись з поведінки медика нового, в службових справах незабаром розійшлись.

Закінчивши з горою документів, Макс вирішив всю військову частину обійти. Адже здоров’я мешканців в набутих володіннях віднині турбувало юнака. До того ж картку одного бійця заповнити потрібно. На ній лише ім’я та прізвище було.  Написано: «Фролов Денис», і більш нема нічого! Ото і здогадайся, що це за один! Але куди б не потикався новий медик, бійці дивилися на нього із-під чола, вони чомусь миттєво затихали і відмовлялись вийти на контакт. На запитання: “Де знайти Фролова?” - давали відповідь, ледь стримуючи сміх: “У нашому підрозділі нема бійця такого. Спитай у іншому, можливо в них він є”. Та негостинністю Максим не переймався. В свій час задружиться він з ними усіма! От загадка Фролова турбувала хлопця. Засумнівався, а чи то не є фіктивне ім’я, чи не химерна витівка чиясь?

Не знав сержант, що він цікавився найбільшою проблемою в частині. Денис Фролов насправді існував! Це ж славнозвісний забіяка і зальотчик! Він, наче заноза, був у Рівчука. Тож, командир частини ніяк вже дочекатися не міг тієї благодатної години, коли він зможе за ворота виперти бійця. Відправити його в життя цивільне, нехай хтось інший потерпає від нього! Бо тут Денис так вимотав печінки, що раді здихатись від шкідника цього!

Та врешті-решт Максим знайшов оту пропажу, точніше кажучи, вона “наїхала” сама. Це сталося в розташуванні автовзводу, куди юнак із перевіркою приміщення зайшов. В казармі його перестрів здоровий хлопець і своїм тілом шлях загородив. Хоча у нього і були погони рядового, але сержанта все ж не пропустив.

– Ти заблукав? У нас не санчастина. Вона тут взагалі у іншій стороні, - наїхав він, показуючи виглядом належним, що Макс на території чужій, а захожанам тут вони не раді. Тож краще забиратися йому і йти до іншого якогось місця, бо в них добро не світить юнаку.

– Фролов потрібен, я його шукаю, - на ту зухвалість медик відповів, помітивши, як до здорованя підтягуються друзі, а це доволі неприємний, агресивний знак.

– Навіщо він тобі? - почав цікавитись нахаба, він скористався тим, що Макс не знав Фролова у лице.

– У мене для нього є вітамінка, - сержант серйозним виглядом своїм вказав задирі на його нікчемне місце, щоб в чужі справи той не пхав свій довгий ніс. 

– У мене теж є вітамінка. Можу пригостити, - голосно сказав Фролов, загострюючи з Горобцем конфлікт.

Бійці в казармі дружно заіржали, адже передбачали розвиток подій. Вони з цікавістю спостерігали за прибулим, бо бійка мала розпочатися ось-ось. Та Макса ті слова не зачепили і колективний регіт не бентежив юнака. Він незворушно відповів на випад й глузування та добре спортив настрій в розбишак.

– Насмійтесь вдосталь, поки є можливість. Але веселощі - то змінне відчуття. Бо вже до вечора, сьогодні, одного з вас приведуть до мене в санчастину, щоб я також повеселився трохи. Не все ж дістатися повинно тільки вам. Візьму найбільший шприц і найтовстішу голку, тоді й повеселюся від душі.

– Паскуда! Живодер! - почулося з глибин приміщення казарми, а дехто навіть матюками обізвав.

Бійці затихли миттю, добре налякавшись. Вони стояли хмурі та бліді. Бажанням не горіли анітрохи, аби відчути ті тортури на собі. Настала глуха тиша, та така могильна, що аж повіяло в повітрі холодком. Навіть кімнатні мухи змерзли у казармі, а щоб зігрітися, літати почали. Макс не хотів доводити до бійки і взагалі він дертись не любив. Тож, блиснувши зеленими очима, він розвернувся і підрозділ залишив.

У той же самий день Денис Фролов забив добряче ногу. Пошкодив він її, працюючи з машиною у гаражі. Вона посиніла, розпухла і боліла дуже сильно. Боєць катався в корчах по підлозі та щедро лаявся, використовував прокльони й матюкаи. Йти в санчастину неухильно відмовлявся, бо медика-сержанта звинуватив у біді: “Це він, падлюка, все мені підстроїв! Паскуда ж зиркав поглядом змії!” Погодився лише коли біль перетворився на нестерпний, від нього бідолаху аж трусити почало. Сам він не міг іти, тож приятелів двоє товаришу взялись допомогти. Вони, під руки потерпілого підперши, до санчастини швидко потягли.