Глава 9

Сотня чоловіків зі зброєю вільно прогулювалися по невеликій території між будинками. Великий натовп воїнів складався з багатьох менших груп чоловіків. Усі вони розмовляли між собою, сміялися, кричали, били по щитах і створювали увесь можливий шум, який тільки може створювати натовп, що очікує чогось.

Хто вони такі? Я не можу побачити жодної спільної риси між ними, окрім того, що всі вони мали якусь зброю та слушний для битви одяг. Кожен з них був одягнений на свій лад, можливо, вони одягалися так, як підказувало їм серце або бюджет.

У більшості своїй на ногах вони носили низькі або високі шкіряні чоботи, які також відрізнялися тим, наскільки щільно вони прилягали до ноги та наявністю і висотою каблука. Хоча були й чоботи, які продовжувалися обмотаними довкола ноги до коліна шкіряними смужками. На відміну від чобіт майже кожен з них був одягнений у широкі вільні штани, які я б точно прийняв за шаровари, якби не знав, в яких часах опинився. Штани були переважно сині, хоча зустрічалися і коричневі та жовті. Усі такі штани були без виключення заправлені в чоботи або «носки», білу тканину, яка, на мою думку, виконувала функцію носків. У деяких воїнів така біла тканина доходила до колін.

Штани вкривали рубахи, або як ще вони називали ці кофтини довжиною до самих колін або стегон та з довгими рукавами, що багато хто їх тут носить, навіть моє нове тіло одягнене в таку кофтину, щоправда, кофтина на мені опускається до щиколоток. У кожного воїна була кофтина свого простого кольору, синього, жовтого, зеленого, коричневого, сірого. Усі вони на вигляд здавалися доволі теплими, і обов'язково опоясувалися шикарним поясом. Такі товсті розшиті пояси не тільки тримали кофтину на талії, а ще й мали купу крючків та підвісок, до яких кріпилася зброя і різні невеликі мішечки. Над кофтиною у воїнів обов'язково була надягнута кольчуга. Вона була коротшою за кофтину і на руках доходила тільки до ліктів. Хоча і через різнобарвність свого одягу вони всі здавалися дуже різними, у них у всіх були однакові кольчуги.

На голові воїни носили простий округлий шолом або міхові шапки. У більшості чоловіків були небриті обличчя із недбалими бородами та довгим волоссям за спиною.

Але головне, що у них було – це їх зброя. Кожен такий воїн тримав три або чотири види зброї при собі. Хтось прогулювався з сокирою в руці та мечем на поясі, інші носили окрім цього ще щит на спині, треті мали при собі також спис або піку. Різноманітність видів та типів зброї вражала. Кожен щит мав свій особистий малюнок, списи відрізнялися по довжині, а сокири варіювалися по розміру.

Ця сотня воїнів переді мною не мала ніяких спільних ознак, за якими їх можна було б хоч якось відрізнити в битві, таких як одяг одного кольору або типу, чи якісь прапори. Вони скоріше нагадували ватагу найманців, які добули десь собі зброї й обладунків та зібралися в групу, щоб легше було битися з іншими та відбирати у них чесну здобич.

Вийшовши з тих домів, за які я пробіг раніше, я встав і почав розглядати цих чоловіків. Я не бачив нікого окрім людей зі зброєю, і ніхто з них не звертав на мене тут уваги. Усі вони просто вільно проводили час, розмовляючи між собою, деякі з воїнів ходили від однієї групи до іншої. Раптово один із чоловіків підняв свого щита та постукав у нього тильною стороною своєї сокири. На цей звук інші обернулися до нього, а після самі або почали реготати, або також піднімали свої щити та били у них. Звук десятків ударів дерева об дерево розносився по поселенню, а після них заміняв регіт, сміх та вигуки воїнів. Я не розумів ні слова із того, що до мене доносилось, але слова вони вигукували явно не в доброму тоні.

На моїх очах це повторювалося може два чи три рази. Деякі чоловіки іноді відходили від натовпу та починали бити тильною стороною зброї по будинках людей, по їх дверях та вікнах.

Я не знаю ні хто вони, ні що вони хочуть, але вони ніяк не створювали дружньої атмосфери, а лише викликали страх. Особливо їх розмір.

Раніше я був набагато вищий, а тепер, опинившись у цьому дитячому тілі, моя точка зору опустилася на один метр униз. І тепер люди, які раніше були зі мною одного зросту, здавалися справжніми велетнями.

Я не дуже хотів би йти повз них. Але іншого шляху я не бачу. Я пам’ятаю, що біг від будинку виключно уперед, а отже і повертатися мені потрібно тільки назад. Я можу спробувати обійти їх, але боюсь заплутати серед незнайомих будинків.

Першого разу у мене вийшло якось пробігти повз них і нікого з них не помітити?

Вибору особливо немає: або піти у невідомість і загубитися, або піти через цих загрозливих чоловіків.

Цей натовп із сотні чоловіків зі зброєю займає усю невелику «вулицю» – простір між будинками, між якими була просто витоптана дорога, шлях від центру до краю поселення. Я не бачив, де саме закінчується цей натовп і що за ним, але я бачив їх передній край і приблизно знав, що саме за цим натовпом знаходиться будинок вождя, в якому я прокинувся сьогодні зранку.

Стоячи вже деякий час на місці та обдумуючи ситуацію на черговій думці я раптово неабияк розлютився на самого себе і власну нерішучість.

І довго я тут стояти збираюся? Я вже опинився в цьому світі, я не можу просто «прокинутися» і опинитися вдома! Це новий світ, де є тільки я один, де немає нікого і нічого мені знайомого, світ, де мені немає чого втрачати.

Я різко зробив перший крок і вперто почав йти уперед. Я дивився прямо перед собою і впевнено йшов. Спочатку воїни не звертали ніякої уваги на дівчину, яка йшла до них, але з кожним кроком, як я ставав ближче, я починав все більше ловити на собі нудьгуючих поглядів цих чоловіків.

Я продовжував йти уперед, не озираючись на них. Я йшов по виключно прямій лінії уперед. Коли між мною і найближчим чоловіком залишалося приблизно кроків десять, слідуючи вказівному пальцю свого співрозмовника, він різко повернув голову і подивився прямо мені в очі. А після розтягнув свої губи у посмішці від вуха до вуха, демонструючи усі свої жовті зуби, які тільки залишилися у нього у роті за роки його життя. Декілька секунд я не міг ні на що дивитися, окрім як на його гнилі зуби та пустоти між ними, що з кожним моїм кроком ставали все ближче до мене.