Глава 8

Я перебирав ногами вперед, поки вистачало сил. Будівлі та люди розмиваючись проносились повз.

Я хочу додому! Я хочу забратися звідси. Я не хочу тут бути. З кожним кроком вперед я все більше сподівався, що саме наступний крок приведе мене додому, але з тим же кроком я відчував лише все більше нестримного болю в легенях і кінцівках.

Кожний вдих і видих спочатку відбивалися в мені маленькими плямами болю, а потім, з кожним кроком, цей біль розростався і ставав все більшим і більшим. Біль замінював собою кисень, і чим більше ставало болю, тим менше я міг вдихнути повітря, щоб зробити ще один крок вперед, ще один крок додому.

Спочатку відчуваючи себе вільними, кінцівки наповнювалися свинцем. З кожним змахом руки дерев'яніли та все більше відмовлялися рухатися. У ногах, які вели мене вперед, вже кістки перетворилися в осередки болю і на одному із кроків просто відмовили згинатися й вести мене до моєї мети – повернутися додому.

На черговому кроці я просто не зміг вдихнути повітря. Саме в цей переломний момент я зрозумів, що понад усе я хочу зробити ще один вдих. Але в мене не виходило. Колапсуюча діафрагма безумно вибивала з легенів усі сили, м’язи горла просто відмовлялися скорочуватися і не дозволяли пустити до легенів хоч краплю кисню.

Останні сили покинули мене, ноги не витримали, і я впав так різко, що на інерції ще перекотився кількома обертами уперед.

Усвідомлення того, що я тепер не біжу, а лежу на землі, змінилося усвідомленням неможливості вдихнути. Від паніки я схопився за горло та спробував закричати, але ніякого звуку не виходило.

Як я не намагався, я просто не міг вдихнути повітря. За болем слідували жар і паніка.

Час наче розтягнувся, а агонія стала нескінченною. Біль заповнював нутрощі та переходив у все інше тіло. Я зміг розгледіти небо над собою, але кути мого зору повільно поглиналися чорнотою.

Я так помру? Я не хочу помирати! Я не хочу. Я хочу жити! Я хочу зробити ще один ковток повітря! Я не хочу помирати. Будь ласка...

Нарешті, після раптової зупинки тіла м’язи змогли трохи заспокоїтися і розслабитися, і я нарешті зміг зробити бажаний перший короткий вдих, за яким наступили жадібні великі ковтки повітря.

Я лежав на землі, остаточно вибитий з сил.

Переді мною розкривалася панорама вечірнього неба, де скупчення червоногарячих хмар закривали собою малинове сонце. Горбики та камінці на землі впивалися мені в спину. Ритм серця відбивався барабаном у вухах, заглушаючи собою все інше. Довкола гуляв вітер.

З кожним вдихом і видихом ставало трохи легше. За нормалізацією дихання прийшло усвідомлення ситуації.

Я такий ідіот. Чого я хотів цим досягти?

Ти так сильно хотів втекти, що просто взяв та побіг уперед?

Я просто хотів опинитися якомога далі від того злощасного будинку.

Чому ти думав, що це спрацює?

Я не думав. Я хочу простого, легкого життя. Прокидатися в теплому, зручному і рідному ліжку, снідати бутербродами з кавою, йти на роботу, працювати в офісі, кататися на забитих маршрутках, повертатися додому і розглядати вітрини магазинів, під звук роботи кондиціонера читати книги, лягати спати о півночі та зранку не бажати покидати улюблене ліжко.

Твоє місто зруйноване, його більше немає. Пустир серед поля, будинки перетворилися в побиті бетонні скульптури. Усі місця, по яких ти сотні разів прогулювався, зруйновані. Від них не залишилося навіть впізнаваних силуетів. На знайомому дитячому майданчику після бомби залишився лише кратер. Твоя рідна школа згоріла вщент, а від улюбленої пекарні залишилися голі стіни. У тебе більше немає дому.

Замовкни.

Ти не можеш повернутися назад, змирись. Перед тобою є нове життя, прийми це. Тут ти знайдеш те, чого шукаєш.

Якби я знав, що я хочу знайти. І сенс? Це місто, Іскоростень, теж перетворять у попіл. Мені так… не пощастило перевтілитись саме в цьому місці в цей час.

Вдача не грає ніякої ролі у твоїй долі. Доля – це послідовність рішень, які приймаєш тільки ти сам.

Кожна дія є наслідком минулих дій. Усе визначено наперед за тою теорією, як її там, детермінізм.

Але якщо ти не знаєш результату своїх дій, то дії та наслідки для тебе є невідомими. Індетермінізм. Просто спробуй зробити хоч щось. За першим кроком слідує другий, навіть якщо ти ідеш у невідомість.

Чому я почав говорити про філософію? Мені потрібно перестати розмовляти із самим собою. Або з уявними істотами в моїй голові.

Я б хотів так далі лежати, але, обпершись правою рукою об землю, я підвівся та трохи хитаючись намагався втримати рівновагу. Тіло втомлене та поболює. На шкірі піт змішавшись із пилом почав свербіти. Я спробував почесати, але це допомогло тільки на кілька секунд, а потім свербіж повернувся.

Я пробіг так далеко, що опинився у невідомому мені місці. Хоча, враховуючи, що окрім будинку, де я прокинувся, я нічого ще не бачив, то все це місто для мене невідоме. Сподіваюся, я зможу знайти дорогу назад.

Зараз я опинився десь посеред майже порожньої витоптаної дороги в оточенні довільно розкиданих будинків.

Оглядаючись, по сторонах від мене були розставлені схожі один на одного одноповерхові дерев’яні будиночки. Вони були однакові у своїй формі та конструкції: невеликий прямокутник, зібраний із колод та дощок, із вирізаними віконцями та дверима, які повторювали таку ж будову, як і в будинку, де я прокинувся, отвір у стіні, який закривався відповідними йому сколоченими разом дошками. На дверях як ручка висіла дерев’яна підкова, або щось на неї схоже за формою.

А от що відрізняло будинки, то це їх дахи. Майже всі вони були випуклі, гострі, двосхилі, вищі за єдиний поверх свого будинку. Я думаю, їх майже повноцінно використовували як другий поверх. Зі свого місця я міг бачити декілька різних типів дахів. Вони мали різні напрямки й кути схилів. Одні з них використовували солому як покрівлю, інші – дерево, чи якусь черепицю, а дехто навіть примудрявся якось це комбінувати разом, можливо від відсутності матеріалів.