Глава 6

Я різко розплющив очі й побачив перед собою старі дерев’яні зруби, які утворювали стелю та…

Я знову прокинувся в цій кімнаті.

Наскільки все навколо мене взагалі реальне?

Якщо перенесення у минуле неможливо, то як я опинився в Іскоростені в часи Київської Русі?

Якщо перезапис мозку однієї людини в мозок іншої неможливий, то як я опинився в цьому дівочому дитячому тілі?

Можливо, все навколо мене – це віртуальна реальність? Технології досягли небаченого рівня й тепер можуть якісно імітувати повноцінний світ?

Або навіть за допомогою передових технологій моя свідомість була відділена від тіла та завантажена у таку віртуальну реальність?

Чи я просто сплю тим реалістичним усвідомленим сновидінням і не можу прокинутися, або лежу собі в лікарні в комі й уявляю іншу реальність, щоб не так нудно було?

Я став об’єктом експериментів таємного уряду?

Сталася якась квантова заплутаність, виникла діра між реальностями, і я опинився тут?

Можливо, магія існує та вона настільки потужна, що змінила закони реальності й перенесла мене сюди?

Або просто Бог вирішив пожартувати наді мною?

Або демон?

Ким був чорний кролик?

Я хотів би ще раз його зустріти та задати всього одне питання.

Яку угоду ми уклали?

Відкинувши ковдру, я встав з ліжка та підійшов до відчиненого вікна. Цього разу із-за хмар показалось сонце, щоб означити свій шлях до горизонту.

Якби в мене був годинник, я б міг сказати точно, який зараз час, але лише орієнтуючись на сонце, можу здогадатися, що зараз друга половина дня, близиться вечір.

З цієї кімнати було чутно приглушені звуки життєдіяльності людей і тварин. Хтось кудись гучно топав, інша пара ніг пересувалася тихіше, звучали незрозумілі обривки фраз, блеяла домашня худоба, гуляв вітер.

Чому я раніше не чув шуму інших людей? Бородач вигнав усіх слуг з будинку на час розмови з бандитом, чи віртуальна реальність тільки-но оновилася, щоб бути ще більш реалістичною?

Оглянувшись на своє нове тіло та осяяний новою ідеєю, я підійшов до столу та став стягувати речі, які там лежали, в одну сторону. Потім підійшов до іншої сторони та закинув на неї ногу, щоб забратися на стіл.

Я думав, це буде складніше, але цей стіл сам по собі доволі низький, а тіло гнучкіше, не те що моє старе.

Забравшись на стіл, я вхопився за зруби, щоб зберегти рівновагу, і виглянув у вікно.

Мені предстала типова картина середньовічного подвір’я. Дерев’яні будиночки, земля вкрита травою, витоптані стежки, пара бродячих кіз. В очі одразу кидалася Діля, яка, сидячи у тіні високого дерева, плела із лози вигнуті тарілки, або те, що можна прийняти за такі. Це дерево монументально підносилося над усім довкола. Менші дерев’яні будинки, ніж той, в якому я зараз, розташовувалися прямо довкола дерева, і завжди хоча б одна сторона кожного будинку знаходилась майже перпендикулярно до дерева. Дерево наче становило центр подвір’я, довкола якого формувались будинки. Це було складно помітити з першого погляду, але з другого ставало очевидним.

— Діля! — прокричав я, закінчивши оглядати дерево.

— Малко? Ви прокинулись? — відволікшись від своєї справи, запитала Діля. А після, подивившись на мене, вже схвильовано скрикнула, — як ви туди забралися? Негайно злізайте!

Після своїх слів перелякана Діля покидала усе, що було у неї в руках, недоплетену тарілку та лозину, і кинулася до мене.
 

Чому вона так злякалася?

Підбігши до вікна, Діля оглянула мене з різних боків і наказала:

— Тримайтесь!

Після вона побігла, хапаючи та підтримуючи своє плаття, до зовнішніх дверей в будинок, а потім і в цю кімнату.

— Малко! Тримайтесь, я вас зараз спущу! — діставшись до столу, Діля підхопила мене під боки та хутко опустила на підлогу.

Чесно кажучи, це було доволі бентежно, я і сам міг спуститися.

— Що ви робите? І це після того, що трапилося?

Вона вже декілька разів про це згадувала.

— А що трапилося? — запитав я.

— Ви не пам’ятаєте? Ну звісно ні! — вскинувши руки, Діля оглянулася по сторонах і вже тихіше продовжила, — і мені заборонено хоч комусь розповідати про те, що трапилося.

— Якщо це трапилося зі мною, то ти можеш мені розповісти?

— Ні, я поклялася нікому не розповідати!

— Ти говориш так, наче це було щось дуже важливим…

— Так і є!

— … якщо це так важливо і це трапилося зі мною, то я маю право знати. Вірно?

— Ох! Ви так розумно говорите! Але я нічого не розкажу! Ні-ні! — відповіла Діля, розмахуючи руками.

Просто як.

— А ти знаєш, хто може розповісти?

Ах, у моїх словах прокралося трохи роздратування, сподіваюся, я її цим не образив.

— Наш голова Мал, і Ведана теж, це саме вона врятувала ваше життя! — не зраджуючи власної емоційності, відповіла Діля. — До речі, після того, як я розповіла, що ви прокинулись, Ведана приказала, що хотіла б вас побачити!

— І ти. Хто така Ведана і де мені її знайти?

Діля на мить зупинилася і тільки потім відповіла зі складним виразом обличчя.

— Кімната Ведани знаходиться за другими дверима від вашої кімнати далі по коридору. Хочете, я вас проведу?

— Ні, дякую.

Я вже збирався обійти її та вийти з кімнати, як мене несподівано зупинила Діля, опустивши руку на мою голову.

— Все буде добре. Вам стане краще, — сказала Діля глухим голосом і погладила мене по голові.