Глава 4: Розмова Мала та Свенельда

Вставши навшпиньки, щоб нікого не відволікати своєю присутністю, я тихенько підкрадався вздовж стін, орієнтуючись на голоси. Вони вивели мене прямо за поворот правого коридора, де переді мною несподівано відкрилася велична їдальня.

Їдальня представилася мені величезним масивним простором із довгим громіздким столом уздовж середини кімнати, довкола якого були розставлені десятки різних міцних стільців. В голові стола красувалося майже трон — повністю дерев’яне крісло. Стелю кімнати підпирали розставлені по кутах дерев’яні колони, прикрашені етнографічною різьбою та невідомими мені символами. На кожній зі стін висіли десятки черепів тварин та їх шкур, трофеї з ведмедів, оленів, вепрів та вовків вкривали стіни мозаїкою. Між мисливськими трофеями загрозливо звисало безліч сокир та мечів, мабуть, їх тут стільки, що вистачило б озброїти невеличкий загін людей. На тій стороні кімнати, звідки я прокрався, знаходилася ще одна варта уваги споруда. Оцінюючи на око, я б сказав, що це щось технологічне середнє між піччю та каміном. Хвилі жару били мене по обличчю при кожній спробі поглянути на це диво, настільки воно було гаряче. Ця гігантська піч, мабуть, тримала у теплі увесь будинок та дозволяла на собі готувати дюжини страв. Ще однією, вже малопомітною, річчю були канделябри — прості металеві кріплення у стінах для факелів та свічок.

Їдальня справді зачаровувала.

Хоча здається, власник цього будинку ніколи не чув про перенасиченість у дизайні інтер’єру. На другий погляд все вже здавалось надмірним та говорило лише про відсутність смаку у господаря.

— … мед ллється рікою у ваші діжки. Чого ще треба відважним русам?

— Якби все було так добре, я кажу тобі, ми були прокляті. Від нас відвернулися боги, під час походу хвороби одна за одною нападали на нас, не кажучи вже про підступних ромеїв!

Голоси, точно!

— Не прибідняйся, я чув про велику військову здобич з Царгорода.

— Вона така велика, бо менше воїнів повернулося, і її воїни більше між собою розділили.

В голові стола на громіздкій пародії на дерев’яне крісло поважно сидів чоловік у багатій одежі, а на стільчику зліва від нього, згорбившись до першого, говорив одягнений у похідній одежі, з видимою під одежею кольчугою, другий чоловік.

— Я… — почав перший.

— Ні-ні, послухай, Мал, що я тобі розкажу, — перебив його другий, і продовжив, — я там був, коли віряни у мертвого бога з Царгорода зібралися у десятки тисяч екіпірованих воїнів, справжню тьму на полі битви. На нашій же стороні була купа різних народів, і уличі ті, і навіть любителі своїх коней зі сходу, короче, до фіга нас було. Я сам чотирма тисячами чоловіків командував, але в купі нас було рівно як римлян було. Про це тобі ніхто окрім мене не розкаже, але людей там багато голову склонило. Ми перемогли, басилевс поступився великою даниною нам, ми стільки завантажили по кораблях, що це того коштувало. Але ти знаєш Ігоря, після походу він був вимушений купу золота загонам наймитів за службу пороздавати. Ну і мені відсипав добре, все ж я і мої люди завжди себе кращими показували на кожному полі битви, на якому були!

Розказував одягнений у значну кількість шарів одягу другий чоловік віком десь тридцяти років зі світлим волоссям та темними очима. На ньому зверху було одягнуто те, що я признав би за блакитний «халат» без рукавів, як у степових воїнів. Сам «халат» був оповитий поясом, до якого кріпилися різні підв’язки та речі на них. Особливо виділялася компактна сокирка та невелика шкіряна сумка. Із-під халата на руки виходила до ліктів кольчуга, а до кистей йшла коричнева рубаха. А знизу із-під халата ноги вкривали сині штани, заправлені у шкіряні чоботи. Він радше створював атмосферу бандита з великої дороги, який чогось добився у житті та хоче показати це своїм колегам-бандитам. Не те щоб я був певен у своїй здатності зчитувати зовнішність інших, але образи деяких людей були прямо кричущими, наприклад, як ось цей чолов’яга.

Римляни? Вони грабували римлян чи що? Я в племені варварів?

— Це все, звісно, пречудово, Свенельд, але чим окрім бахвальства ти хотів зі мною поділитись? — сказав той, що сидів на кріслі, і кого назвали Малом.

Названий Малом же був майже протилежністю співрозмовника. Сидячий на кріслі в голові стола Мал виглядав доволі старим, на сорок чи навіть п’ятдесят років, про це свідчили його зморшки. Він був вдягнений у терпку жовту, розшиту зеленими нитками, туніку з простим шкіряним поясом. Його зовнішність не давала відвести від себе погляду двома своїми яскравими особливостями. Перша — це його пишна темна посивіла борода, зібрана металевим кільцем в єдину заплетену косу, що опускалася аж до грудей. Друга — це справді величезні широкі штани, навіть більші за карикатурні шаровари, що я бачив. Вони були точно розміром як дві-три ноги свого власника, виглядали із туніки та повністю заправлялися у шкарпетки. На шкарпетки вже були взуті м’які шкіряні чоботи зі смужками шкіри замість шнурків. Одяг цих людей не перестає мене дивувати!

Отже, цього чоловіка з сокирою звали Свенельдом, а старого з пишною бородою і штанами – Малом.

— Ха, просто ділюсь правдою зі старим другом, чому думаєш Ігор так рано за полюддям прийшов? Та ще й вирішив особисто обдерти полюддям саме деревлян, коли він сам закріпив за мною право збирати з вас полюддя? У так званому «успіху» проти ромеїв він втратив купу людей та грошей, і майже зі здобичі нічого не отримав. Дивина, виявляється, щоб отримати армію таку ж як у басилевса треба витратити багато грошей, мабуть, стільки ж як басилевс, хто б міг подумати, га?

Ігор, хе, яке нетипове ім’я. І деревляни. Басилевс – це щось знайоме.

— То ти злишся на нього, Свенельде? Я чув що ти був вправним воєначальником на полі бою, який завжди бере своє. Де правда?