Глава 2

Червоний туман прояснився тупим болем в голові, а потім і в спині.

Я різко розплющив очі та побачив перед собою старі дерев’яні зруби, які утворювали стелю та продовжувалися стінами та підлогою, на якій я зараз лежав. Я був у маленькій кімнаті, повністю виконаній з обтесаних дерев’яних стовбурів. Пхало сирістю.

Зліва від мене стояло щось прямокутне і виконане із соломи, воно також було вкрите великими шматками тканини. Декількома секундами повільного розмірковування я визнав в цьому жовтому прямокутнику ліжко з ковдрою та покривалом із простої та грубої тканини, що також була вишита схематичним візерунком пташок червоною ниткою. По болю у спині здається, я випав із цього незнайомого ліжка. Таке зі мною ніколи не траплялося. Я взагалі думав, що таке може трапитись тільки в кіно.

Я спробував потягнути руку у напрямку ймовірного ліжка, як.

Вау.

Моя рука така маленька.

Чому у мене такі маленькі пальці?

Момент ясності змінився глибоким внутрішнім болем посеред черепа, наче в мене стався спазм мозку. Я одночасно відчував це, бувши присутнім у тілі, переживаючи кожний клаптик мігрені, і трохи віддалено, наче дивлячись на все через скло.

Довгими секундами дихотомії потому відбувся якийсь перехід сприйняття реальності, і я повністю почав відчувати світ довкола себе, не дивлячись ментально на все зі сторони, а повністю перебуваючи у центрі світу. І з цим прийшов апокаліптичний біль.

—————

Я різко розплющив очі та побачив перед собою невідому жінку. Її великі карі очі були сповнені стурбованості та сорому. Вона була одягнута в просте плаття із гротескної вільної тканини, яка одразу нагадала мені таку з історичних фільмів про селянство в давні часи. Її образ доповнювали розшиті зеленою ниткою рукава та щось дуже схоже на чепчик.

— Малко! Ви прокинулись! — схвильовано сказала вона, дивлячись прямо на мене.

На її слова я міг лише невпевнено дивитись на неї. Що вона мала на увазі?

— Вітаю? — привітав я її, та почав бігати очима по кімнаті, з кожною секундою все більше бажаючи побачити щось знайоме.

Але нічого знайомого мені я не бачив. Я був у невідомій кімнаті, яка явно була зібрана якимись реконструкторами. Сама кімната обставлена простими дерев’яними меблями: ліжко, стіл, стілець та скриня. На стіні впритул до ліжка висів розшитий яскравими кольорами простий килим, а з боків від постелі на стінах висіли розвішані широкі та важкі тканини. В зовнішній же стіні був вирізаний прямокутний отвір, біля якого підчеплена рівна йому розміром квадратна дощечка з ручкою, під отвором же стояв стіл з накиданою на нього купую різного каміння та дерев’янок? Сам я лежав на солом’яному ліжку, із його розмірів та розташування воно здавалось панівним предметом у цій кімнаті, поруч із ліжком також знаходилась подряпина скриня.

Добре. Добре-добре, де я?

І чому ця жінка так дивиться на мене?

— Малко, ви в порядку? У вас нічого не болить? Ви. Ви закінчили оглядати кімнату? — нервово перепитала вона, стискаючи руки.

Чесно кажучи, я б хотів зараз продовжити оглядати кімнату і не зустрічатися з її карими очима.

— А ви? — що «а ви», про що я взагалі її спитав?

Вона лише продовжувала дивитись на мене своїм схвильованим поглядом.

— А ви хто? — перепитав її я.

— Я? Я ваша служниця Діля. Мене поставили доглядати за вами після того, що трапилося. — Відповіла вона, оглядаючись по сторонах.

— А що трапилося?

— Ну, мене попросили не розповідати нікому, що трапилося.

— Зрозуміло…

Насправді мені нічого не зрозуміло.

У пошуках якоїсь цікавої зачіпки та можливості ще раз заговорити з нею, я продовжив ширити очима по кімнаті, доки не вирішив перевірити себе і подивився вниз. На те що мало б бути моїм тілом. Але воно таким не було. Там, де повинно було знаходитися зріле тіло дорослого чоловіка, до моєї шиї було прикріплене тіло маленької дитини в простішому, ніж у Ділі, платті.

Нетямуще, я витягнув вперед руки, які, опинившись у моєму полі зору, теж показали себе маленькими та дитячими.

Повітря наче одномоментно перетворилось в желе. Я не міг ні дихати, ні рухатись.

Що, як і чому трапилось? Це чорний кролик? Бажаючи віднайти відповідь думки йшли шкереберть перебираючи усе що могло трапитись і привести до цього моменту. Послідовність спогадів вибудовувалась у моєму мозку в єдиний хронологічний ланцюг. Я читаю новини, розряджений телефон, ще одна безлика станція, величезний натовп, розчарування, повітряна тривога, чорний кролик! Я розмовляв із чорним кроликом! Ми уклали договір, він виконує моє бажання, а я його! Але чого хотів чорний кролик? І чого хотів я?

— Малко! Малко! — пролунали десь далеко схвильовані крики.

Простір і мене з ним затрусило.

Через декілька секунд я усвідомив, як мене схопили за плечі та хитали вперед-назад. Інстинктивний вдих повітря розквітнув квітками болі у легенях, які швидко пройшли, залишивши по собі лише жар, серце билося барабаном, мої руки ж, навпаки, вкрились студеним потом.

— Стій, зупинися! Я в порядку! — закричав я уже жінці, що трясла мене, Ділі.

— Ви мене налякали! Ви застигли на місці й не відповідали на мої слова! Це все тому ще ви вдарились головою? О, Корсе, що тепер з вами буде? У вас ніде не болить? — із блідим обличчям відсторонившись, перепитувала Діля, а потім вже набагато тихіше запитала, наче саму себе, — і що буде зі мною?

— Особисто зі мною все буде добре! Діля, так? — вона кивнула головою, все ж «Діля» це доволі дивне ім’я, — ви бачили чорного кролика?