Як це було...

-Що-що ти там си набубніла? - повторюю укотре це бісове питання панянці по той бік екрану. От же ж біди з цією мережею! То хапає, то не хапає, а як хапає - біс один знає.
-Та що! В Польщу скоро їду, - не зовсім, але писклявий все-таки голос у неї. - Треба нам ще гульнути цього тижня.
-О, а на що їдеш? Банани? - Боже, жартували про ті банани до екзаменів, саме час нагадати про сапку.
-Ай, та йди ти… Сама знаєш, куди, - ображено відмовляє Вероніка. - Я про навчання, а тобі одні банани в чайнику твоїм, - м-м, банановий чай…
-Ага, ще й як! Окей, йду я малину збирати, - кажу приблизно таким же ж тоном, зігнувшись за банкою. 

 Товаришка підколола, що вимовила я останнє так, ніби вже кілограми зо два зібрала, а там і кампот зварила. Ну-ну, це тільки в минулому жінка встигала сто справ за день виконати, бо оцієї машини з кнопочками, телефонами, фоточками і фейсбуками ще світ не бачив. А хвалитися й задерти пальця вгору треба було конче:"Та я в твій час борщі варила, хату мила, за братами дивилась, вчилась, з подружкою гуляла, мамі помагала, ой-ой-ой"! І головне, що потім бабця, коли мені бульйону влиє, то постійно згадує, яка мама в мої шістнадцять повільною була (і я її копія), на іграшки плюшеві перед училищем глазіла. І що з цим робить, кому вірити?
-Пушок, доста гризти мої ноги! - суворо наказую, тицьнувши пальцем на маленьку собачку. Це щеня геть не схоже на щось серйозне. Не віриться, що з такого рудо-чорного пухнастого клубочка щось вийде. Ну іграшка, та сама плюшева іграшка, з чорними очками-перлинками і великими вушками, тьху!
 

 Зате лає завзято! Ти спробуй з ним посперечатися, і цей пес, що навіть до коліна не дістає, доведе тобі протилежне! Смачненьке, до слова, їсти при нім небезпечно: дивиться на тебе, як кіт у чоботях зі "Шрека". Дивиться, дивиться, твої руки опускаються, а значить, шанси вихопити улюблену ватрушку зростають. І що ви думаєте? Краде й не питає! Злодій малий!
Минувши літню кухню, що у ній ремонти гуркотіли, виходжу до хвіртки у сад. Ох, яке тут все апетитне, м-м! Навіть яблуко, якому ще висіти і висіти, кольору набирати, розміром зваблює зірвати його, яка б кислючка то не виявилася. Але то стара яблуня. Новій, маленькій, з її золотистими двома плодами недовго ще триматися. Як не дядько зірве їх, то не втримаюся, сама поцуплю якесь. Що вдієш, коли сезон такий настав, що всякі дари достигають і пахнуть натуральністю? Все домашнє, все без того вашого ГМО! Варення зимою ми називаємо не інакше, як "натурпродукт"!
Так от, до чого це я? Зараз з вами будемо огляд на малину писати. Ну, я писати, а ви - уявляти.
-О, рясно, - одразу всміхнулася, - і яскраво… Банки, може, буде мало для такої кількості, - з докором витріщаюся на посудину зі скла, яка ледь з компліменту не тріснула. - Ну, ніц, зберу найліпшу, а те, що ще зеленувате, лишу, - постановила згодом собі я і підійшла до першого куща. 
 

 Рву-рву, зазираю в кожну, чи черв'яка підступного не сховалося. Ну хіба не фантастика? Солодкі ягоди в році цім, а тих шкідників нема. Ех, все найкраще пропускають... 
-Ого, - зачаровано закам'яніло тіло від зірваного джекпоту, - та під тим листям одні гіганти ростуть… Так, треба мені тої гілки собі в кишеню, - масажую пальцями підборіддя, як підступний злочинець, - певно, то є найсолодша...
Якщо ви вважаєте, що у зборі ягід не потрібно застосовувати жодних шкільних знань - глибоко помиляєтеся. Логіка і математика тут неабияка: помітити і розплутати гілочку, яка вам до душі припала - задачка не з легких. 
Малесенькі колючки та зелені павучки неприємно подразнюють шкіру, та чого не вдієш заради такої апетитної малини! Принаймні на вигляд.
-Ой, щось цей корчик важчий за інші… Чи то мені здається, гм, - замислено бурмочу під носа й піднімаю вище омріяну галузку природніх ласощів. Тут же зіниці виснуть, як мій старий комп'ютер, оскільки щось на тій гіллячці є, та я не в змозі розпізнати одразу об'єкт. Кліпаю довго, не рухаюся. Блуджу по всякому пагінцю і листочку, натрапляю на… Якусь зеленувату масу… Масу, яка має лапки… Сірі смужки на мордочці (у цієї маси ще й мордочка є!) плавно переходять у світло-салатове пузо. Дві темні смужки зиркають на мою здивовану фізіономію. Жаба.
-Матінко рідна! - переполохано, наче ніколи не бачила подібних амфібій, відстрибую я, труснувши ту вітку. А що? Ну а раптом воно б оце на мене напало? Хоча… Я не дуже схожа на муху… 
 

 Болотяне чудо, яке, дідько знає звідки з'явилося тутечки, за мить впало з малинового Титаніка. 
-Ти що тут забула? - кричу, немов на на мене і справді напали, ще й хтось зі знайомих. Біда буде моя, якщо сусідка побачить екстрасенсорні здібності за парканом…
У відповідь я отримую суворо-байдужий жаб'ячий взір. Ага, квакнути їй нема що. Добре…
-Даси мені своє заняття до кінця довести?
Якби у тої "жижі" були вуха, то вони б дали бодай якийсь знак, що їхня господиня мене чує. На жаль, на своє запитання я удруге отримую незмінну міміку. Відчуття таке, нібито я цій штуці зовсім не подобаюся. От так і бовкнула б мені:"Забирайся звідси, тепер то моя територія"! Мабуть, я б насправді після такого фентезі накивала п'ятами…
-О, а ну не рушся з місця! - десь у кишені був телефон… Де ж він? О, знайшла! Вмикаємо камеру і на безпечній відстані фотогафуємо й знімаємо відео. Ну хіба кожного дня побачите жабу у малині? Особисто я відчуваю себе Колумбом. Обов'язково надішлю усім друзям і чемно чекатиму їхньої реакції. 
Позувала моя модель непогано. Ніяких скарг на ракурси, кривизну чи неприродність частин тіла. Три фото та відео ліпше, ніж тисяча сто п'ятдесят знімків і жоден негожий. Тю, може стати фотографом цих зелепузих… Чи нема такої професії?
 

 "Я-яй, - блимнуло нове повідомлення на екрані, - і як воно туди попапило"? Ого, як багато замислених смайликів. Напевно, серед моєї трійки є прихований біолог, який би залюбки дослідив обговорювану істоту. Втім, чому б і ні? Інша подруга здивувалася не менше, але поставила вельми інтересне запитання: "Ти пробувала її поцілувати"?
Зі сміхом та майже заповненою банкою я прямую назад. Вистачить. Йду, розповім про пригоду бабусі. Навряд чи вона сприйме ту "новину" як щось надзвичайне, та що поганого?
-Що там, Вікусь? Назбирала? - голос лунко розливається з кухні до коридору, поки запах майбутнього обіду настирливо лізе до носа.
-Бабунь, та у вас не тільки малину збереш! Уявляєте собі, жабу в ній зустріла!
-Невже вона тебе з'їла? 
-Та ні, просто не очікувала…
-Брала її до рук? - визирає з-за дверей мініатюрної кухні.
-Ні…
-Правильно, - киває так, що передчувається мудрість, - не варто їх чіпати. Бородавки матимеш.
-Ви перевіряли?
-Я не перевіряла, але бородавок на твоїх пальцях, гадаю, досить. Ти недавно дві випалила, хіба ні?
Що правда, то правда. Не розумію, як то сталося, та одного сонячного, чарівного дня я прокинулася з кількома червоними цяточками на пальцях. Здебільшого вони тулилися до нігтів, що через якийсь період на них погано вплинуло. Не встигнувши і протерти очей, зір сповістив про невеличкі горбочки незвичної текстури. Нігтики перетворилися на дошки, пальчики реагували на деякі речі яскравіше, а мама щодень кидалася чистотілом. На даний момент, слава Богу, усі живуть довго й щасливо.