Яблука, ставок і циганська голка

( Попередження! Конкретно в цьому творі буде присутній суржик - необхідний елемент для занурення в світ думок дитини. Попередження додано на випадок, якщо комусь не імпонує подібний спосіб ведення твору )

Колись давним-давно, коли трава в дворі була геть витоптана після футболу, а небо над головою ніколи особливо мене не переймало, у мене, тоді ще геть зовсім малого, зеленого і пухнастенького, був друг Кір. Кір був Кирилом, але ім'я Кирило ніколи нікому з нас не подобалося, бо було довгим і так звали злого дядька з сусідньої вулиці, що кричав нам з вікна коли ми голосно сміялися. А Кір...ну, Кір звучало круто. Ніби бойова кличка. Іронічно виходило, завжди думав я, бо сам Кір бойовим не був від слова геть зовсім, хоч і був старше нас всіх на рік і вище на пів голови. На пів голови за всіх, навіть за Яка, що був вище нас всіх на голову. Але скільки ми не міряли - Кір завжди виявлявся більшим за кожного на тих клятих рівних пів голови. 

Не дивлячись на зріст і вік ватажком у нас він теж не був - він був тихий і веселий, і як всі лізли на город до баби Наді дивитися курчат, то він теж ліз з усіма. І як крали яблука у садку в лісі, то він завжди на шухері. І як Колька, то що у нас всім заправляв і мав класного велосипеда ( напевне найкращого на вулиці), щось кричав на всю силу, так, без інформації, просто щоб ми підтвердили свій статус на вулиці, - Кір кричав з нами. 

Але одного дня Кір взяв і зник. 

Спочатку ми не здивувались - таке буває коли ти ще зростом по груди батьку і літній ранок значить для тебе тільки початок нових пригод. 

Ми не хвилювалися, бо знали що існує така непреодолима і нерушима сила як батьки. Ми вирішили що Кір поїхав в село до баби. Чи на річку ( тут всі заздрісно зітхнули ) . Чи в табір ( тут всі зітхнули ще більш заздрістно). Отож ми постояли, позітхали, і побігли далі виганяти з дерев злих духів палками, щоб потім сваритися з дідом Іваном. Він завжди злиться, певне думає що то його дерева і духи, відповідно, теж його і виганяти їх хоче сам.

Але от минав день, другий, минав тиждень і вже другий добігав кінця. І ми зрозуміли, що щось тут точно іде не так. 

- Може в лікарні лежить? Ногу зламав чи руку? - запропонував варіант Павлик, коли ми всі разом сиділи на березі місцевого гнилого водосховища і дивилися як ряска циркулює по зеленій воді. Ми зазвичай завжди збиралися тут, коли треба було щось обміркувати. Можна сказати, це було нашою другою базою - відразу після покинутого гаража ближче до ліса, куди колись привів нас Колька. Як Мойсей китайців як він з гордістю тоді заявив.

Ми всі задумалися і разом замотали головами. Ніхто не помнив. 

Колька встрепенувся.

- Та нє, вже пішов він звідти, старий..але да, ще рано.

- Ти не болів, тебе мама дома закрила щоб не шастав, - роздався тоненький голос звідкись збоку.

- Сьомга! Я кому казав не лежить за мной! - Коля почервонів і кинувся до низенького Сьомги з кулаками.

- Не бийся, а то я мамі скажу, - Сьомга відразу зкумекав до чого йде і забіг за дерево. Він завжди так робив і ніхто цьому вже не дивувався. Сьомзі було можна. Він був меншим братом колі і інколи увязувався за нами, бо так казала колькіна мама. А хто ми такі що б перечити вищим силам? як казав Колька - погано буде як не послухаєшся бога, батьків і тьоті олі з магазину, бо вона не буде продавати морозиво. І якщо перший нічого не зробить, від других можна втікти і жити на нашій базі ( про що таємно і не дуже мріяв кожен з нас ), то від тьоті олі нікуди не дінешся.

Коля махнув рукою. Всі ми знали що він любить Сьомгу, хоч ніколи і не признається. Але всі добре розуміли правила - повинен був він спочатку сказати щоб той пішов, а тільки після цього милостиво дозволяти залишитися. Ці правила знав і Сьомга, чи то правильній Семен. Але ми ім'я Семен теж не любили, бо так звали серйозного батька Яка, який любив лишати його дома і не пускати гулять. А значить Семен був Сьомгою, так як Яків був Яком, Кирило Кіром, а я - Пастушком, бо мій дід тримав овець. 

Ну і що що тримав він їх років п'ять назад і то, дві-три. Пастушком я був тоді і Пастушком лишатимуся на все життя, як мені тоді здавалося. 

Під під'їздом Кіра довелося трохи постояти, перш ніж хтось вийшов вибивати коври. Ми звичайно знали номер квартири Кіра - він був єдиним, кому дозволяли приводити нас в квартиру і кожен - хоч раз і ненадовго - але був там. 

Але домофон не працював і довелося стояти. Павлик човгав ногами по землі, вимальовуючи якісь чудернацькі візерунки, Як жував яблуко, які здавалося ніколи в нього не закінчувалися. Ми з колькою вже встигли пограти в слова і повгадувати скільки це вийде пташок в купі, якщо всіх їх зібрати з усіх дерев в нашому місті як груші. Але тут роздалося те саме довгоочікуване клацання і тітка Ганна вийшла вибивати коврики і жалітися на свого чоловіка бабцям на лавці. Ця активність теж була, звичайно, немало цікавою, але у нас сьогодні були справи важливіше і ми швиденько і непомітно прошмигнули в під'їзд. 

Ми піднялися вузенькими сходами на другий поверх і звернули на право, до невеличких, майже непомітних зеленуватих дверей в кінці коридору. 

- Бо ти в нас самий вищий

- І шо це дає? Не треба високим буть щоб до дверей достать. Хай он Пастушком стукає.

- А я чого, самий крайній? Павлик, сам стукай, ти перший заговорив.

- Одойдіть, я стукать буду, - колька рукою відштовхнув Яка і Сьомгу, що крутився у нього під ногами. Сьомга скривився і ми зіщулилися, розуміючи, що зараз він заплаче. 

Але врятували нас двері, перед яким ми стояли. Вони клацнули, за ними щось брязнуло і вони тихенько, з легеньким скрипом відчинилися. 

За дверима стояла бабця. Без імені, ми геть її не знали і не бачили ніколи, що було такою ж рідкістю на нашій вулиці, як побачити в січні лелеку.

- А кір тут....того...Кір...він оцейво тутечки..., - Коля під пристальним поглядом баби трохи розклеївся.

- Ага, да...Ну ні, не так. Кір тут жив, друг наш. Не знаєте де він? Може ногу зламав чи в таборі...цеє...