Скільки всього на небі янголів?

Він дивився на мене похмурим поглядом з-під низько опущених брів і його карі, заледве не чорні очі, здавалися двома шматочками льоду. 

- Ще один синець?

Я відходжу від умивальника з мокрим бинтом. Мокрі бинти краще втамовують біль - принаймні, я так завжди думав і не було кому мене виправити. Лампочка під стелею моргнула кілька разів. Він промовчав. Я зітхнув. Складно, дуже складно. Люди завжди були складними. 

Я сів на трохи відсунуту від столу табуретку. Разом з ним ми займали ледве не всю кухню - я, він і кухонний стіл, затиснутий між входом та вікном. І холодна підлога під ногами, мокра від води і крові. Переважно від води.

- Руку.

Він мовчки простягнув мені руку і я, оглянувши з усіх сторін синець, почав обережно її перемотувати. Я впевнений це було боляче. Не спеціально, просто перемотувати такі сильні синці завжди боляче. Але він не показував цього - тільки міцно стискав губи, коли я зав’язував бинти.

Я не питав хто він. Врешті-решт, я не для цього визвався йому допомагати. Я рідко говорив з людьми і, насправді, добре не знав як правильно це робиться. Тому я був вдячний йому за мовчання. За те, що він не плакав і не розповідав. Хоча, останнє не було б зайвим. Хоча б зовсім трохи. 

- Ти...

Він підвів на мене очі. Це було дивно - бачити його, одягненого в мою стару витягнуту майку, з мокрим після душу волоссям та з широкими подряпинами на обличчі - це було дивно бачити його в такому стані і все одно підсвідомо думати який він гарний.

- Ти впевнений що там нічого не потрібно перемотувати?

Я вказав рукою на широкі крила в нього за спиною, які він склад поки сидів на стільчику. Це мало б виглядати кумедно - тоді, на вулиці, коли я його зустрів, вони здавалися велетенськими. Коли я запитав його, що сталося, коли  коли він сидів притулившись до стіни за поворотом - тоді ці крила покривали його з головою, я заледве міг побачити його з-під них. А зараз він згорнув їх так, що навіть на цій старій гуртожицькій кухні вони виглядали дуже гармонічно. 

Особливо зважаючи на їх неоднорідний коричневий колір.

- Нічого з ними не станеться. Вони крепші чим я.

Він розправив кінчик крила і подивився на мене. 

- Це ж звідки треба падати, щоб так впасти… 

Він не посміхнувся. Нітрохи, навіть кінчиком губ. Мені навіть стало соромно за свій незакінчений та недоречний жарт. Тому я просто мовчки зав’язав бинт на його руці в тугий вузлик. Він знову нічого не сказав, навіть не стиснув губи, до чого я вже звик. Коли я привів його сюди, в ці кілька кубічних метрів які ділив би ще й зі своїм сусідом якби не його від’їзд в рідне місто, - коли я тільки привів його сюди все його тіло було вкрите синцями та ранами, різноманітної форми і розміру. 

Я закриваю очі і бачу як він сидів, обійнявши свої ноги в ванній і ніби якось неправильно, не до кінця розправивши мокрі крила, поки я поливав його з душу. Його тіло неначе шипіло від бою замість нього, а вода, що стікала з його волосся кудись вниз, закручуючись у вихор біля стоку, ця вода була червоною, напівпрозорою. 

- Тобі боляче? 

Запитав я тоді дивлячись, як він сидить з привідкритими очима.

- Трохи.

І тоді я вперше почув його голос. 

Ми сиділи на кухні і на самотній камфорці тихо закипав чайник. Його тихий свист зливався зі свистом вітру за вікном і це дивним чином дарувало відчуття безпеки. Дивна річ - відчуття безпеки. На тісній кухні під самим дахом з незнайомцем, що майже весь час мовчить точно немає місця відчуттю безпеки. Я прислухався до себе. Страшно-спокійно. Не настільки спокійно, що аж страшно, а швидше легке змішання тривоги зі спокоєм. Я подивився на нього. Дивно,  але я не відчував страху перед його зовнішнім виглядом, мене не лякало його минуле, мене не лякав його погляд і те, як він низько схилив голову, ніби думаючи над чимось.

І тоді я згадав що він сказав мені тоді, в ванній, коли по його волоссю цівка за цівкою стікала холодна вода. Він підняв голову і подивився мені в очі.

- Ти знаєш скільки всього на небі янголів? 

І я промовчав. Він опустив голову і я продовжив лити йому на голову воду. І я мовчав коли витирав його обличчя і перев’язував рани. Я мовчав і думав. Скільки всього на небі янголів?

- А ти хіба не звідти?

Мій голос видався над-то гучним, він порушив тишину, в ньому неначе розчинилися всі звуки, що були довкола.

- А ти хіба не знаєш скільки всього на небі янголів?

Коли починаєш говорити і тобі здається, що ти говориш дурницю головне - не замовкати. Тому я це і сказав. Сказав і подивився йому прямо в очі. Ну, як. Швидше в переносицю, так не настільки страшно.

Він підняв голову і, на моє велике здивування, нахилив її вбік, запитально на мене дивлячись.

- А хіба хтось рахує? 

Я потиснув плечима.

- Напевне є щось типу як у людей. Коли народжується янгол його записують в якийсь список чи...

- А хіба янголи народжуються? 

Чайник на плиті свистів все голосніше. Я зі здивуванням дивився на нього, а він, не міняючи положення голови, дивився на мене.

- Не знаю, тобі напевне краще знати. Чи ти все ж не звід-ти?

- Звідки?

- Ну знаєш, з небес. Чи в павших янголів стирається пам’ять? Ти типу не можеш нічого згадати і тому запитуєш мене чи як?

Він зі здивуванням подивився на мене і прижмурив очі. На кінчику його губ з’явилася посмішка, яку він відчутно стримував, стискаючи губи. Дивна звичка - стискати губи засмість того щоб сміятися чи плакати, але вона дивовижним чином дуже йому підходила. 

- Я не павший янгол. Я просто впав. Трохи боляче, але не більше. 

Я мовчки подивився на нього, а потім - на його крила. Він зрозумів мене і потиснув плечима.

- А хіба хтось казав, що у янголів білі крила?

- Здається так.

- А хіба це казав янгол?

Я задумався. Задумався надовго

- Як ти впав?

- Думаєш янголи не вчаться літати?

Я замислено подивився в вікно - на тепле світло ліхтарів. Чи може то були перші зорі. А потім встав і відкрив його. Місто видихнуло на мене сигаретний дим і звуки нічної вулиці. Ледь чутні і такі гучні водночас. Я зупинився і постарався запам’ятати їх, відчути їх смак, вони накинулися всі відразу і все що я міг проти них - це мовчати. Я розвернувся і сів на підвіконня. Він зі здивуванням подивився на мене.