1

Вогкість… Сирість… Холод… Страх…

Оце відчувала маленька білява повія, човгаючи по глевкій землі, вкритій палим листям. Дівчина вкотре озирнулася навбоки, жалкуючи, що встрягла в цю халепу. Обабіч розбитої лісової тропи тяглися голі дерева з пасмами туману в гіллі.

Просто перед білявкою неквапливою ходою рушив могутній чорний кінь із косматою гривою. Ця звірюга більше скидалася на молодого ведмедя, ніж на звичайну конячку. Кожен удар копита бив землю наче молотом. У сідлі незворушно сидів вершник.

Вони стрілися лише день тому. До того дівчина мандрувала з торговим обозом, плануючи дістатися південних міст Метрополії, ближче до великих морських портів та гарнізонів. Та, як тільки караван прибув до Норспіку, невеличкої сторожової застави, з’явилися проблеми… Не встигли вози в’їхати до двору, як люди почали переказувати місцеві зловісні чутки. Що, немов, в лісах, по яких пролягав подальший шлях, завелися гобліни…

Слухи були один страшніший за інший. Мовляв, ранні холоди осені вигнали потвор з їх печер у схилах Залізних гір, і поступово вони розбрелися по лісах, вбиваючи мисливців та подорожніх. Казали, що ті почвари здатні відірвати руку або зламати спину дорослому чоловіку. Ще гомоніли, ніби жінок вони ґвалтують до смерті, та ще й потому… І зовсім пошепки пліткували про те, що іноді гобліни пожирають своїх жертв заживо.

Біля маленьких лісових застав завжди треться багацько народу: трапери, лісники, обозники й солдати. Саме серед них і ширилися слухи, які зі швидкістю пожежі підхоплювали всі новоприбулі. Варта не квапилася вирішувати несподівану проблему. У Норспіку не було гарнізону регулярної армії, й вартові набиралися з-під руки місцевого барона. Ці вояки воліли сидіти за стінами а не сновигати темними хащами, звідки за останній місяць ніхто не повернувся.

Спохмурнілий старшина каравану, вислухавши всі ті історії, взяв з собою найманців з охорони, і вийшов на розвідку. Вони також не повернулися. Ані через день, ані через тиждень. Дехто вважав, що старшина з найманцями просто забрали гроші й кинули обоз напризволяще. Або ж, їх вбили в лісах звичайнісінькі розбійники. Та хай там як, всім стало зрозуміло, що караван далі вже не рушить.

Помалу, скарби й товари з обозу почали розтягувати злодюжки, або продавати самі обозники. Вартові суворо збирали орендну платню, і людям доводилося виходити з двору, підшукуючи місцину для тенту по інший бік дерев’яного частоколу. Застава обросла брудним й смердючим табором, куди стікалося все більше й більше народу. Дуже швидко там виникли свої скупники, самогонщики та сутенери.

Білявці теж довелося заробляти на кусень хліба. В таборі вистачало куховарок та прачок, а молодих та міцних жінок було мало, й попит на них був високим. Справа для дівчини була звичною, то ж і вагалася вона не довго.

Саме в місцевому борделі – довгій запліснявілій палатці з дерев’яними яслами та дірявими фіранками, й віднайшов її незнайомий чоловік зі шрамом на обличчі.

Дівчина здригнулася, випірнувши з недавніх думок. На мить їй здалося, що в тумані ворухнулися неясні тіні. Вона міцніше взялася за борт двоколісного возу, якого тяг понурий віслюк, чалапаючи за п’ять кроків від здоровезного коняги. Дівчина й сама не знала, що лякає її більше – оточуючий її похмурий ліс, чи вершник на чорному коні.

Тоді, в борделі, вона одразу подумала, наскільки чоловік разюче не схожий на мешканців табору та вартових застави. Кремезний, при мечі. Так, навкруги було багато бандикуватих, обвішаних зброєю здоровил, але цей… В його колючому погляді читалася проста і ясна, цілковита, зневага до чужого життя.

Вже одягаючись і чіпляючи до ременя піхви з мечем, він повідомив, що наступного дня збирається в дорогу і що бере її з собою. Це пролунало не як пропозиція.

«Ого, – подумала тоді білявка, – це ж як часто йому свербить? Що навіть до лісу жінку захотів?..»

Знявши з мізинця срібне кілечко, чоловік надяг його дівчині, наче сплатив завдаток. Кільце легко насіло білявці на великого пальця. У самого чоловіка на обох руках було ще декілька перстнів та кілець, до яких із заздрістю та поцінуванням придивлялася білявка. Найбільше її вабив крупний перстень з чорним гіпнотичним каменем на персті правиці. Подумки, вона гадала, що ніщо не завадить їй лишити завдаток собі й відмовитися їхати з цим навіженим до лісу, але через мить трапилося таке, що змусило її визнати – ніякого вибору в неї нема. Вже на виході з палатки, якийсь телепень необережно штовхнув чоловіка зі шрамом. Реакція того була миттєвою: стрімко розвернувшись, він вчварив кулака йолопу в обличчя, ламаючи щелепу та вибиваючи зуби. Невдалий клієнт торбою осів на землю й закляк, дивлячись вбік порожніми очима. Це не сподобалося сутенеру. Він і пара його посіпак, граючись дубинками, вирішили провчити розбишаку. Натомість, в долонях чоловіка самі собою з’явилися два ножа, після чого сутенер втратив пальці на лівій руці, один з посіпак – око, а другий промучився ніч з раною в животі й помер на ранок.

Коли вона зібрала свої пожитки й пішла з борделю, ніхто не намагався її відмовляти. Білявка знайшла чоловіка біля воріт застави, де він придбав понурого, ледь не здихлого, віслюка й маленького воза. Поскладавши свій та дівчини нехитрий скарб до возу, чоловік закрив його попоною, суворо наказавши білявці нічого не чіпати.

«І ще, – подивився він у вічі білявки своїм моторошним поглядом, – як щось станеться, хай будь що, лізь у віз, ховайся під попону і чекай. Я про все подбаю.» Він виглядав таким впевненим тоді. Й пам’ятаючи, що цей чоловік утнув в борделі, дівчина йому повірила.

І от, вони серед лісу, в дорозі вже майже цілий день. Вона пре пішки, місить ногами бруд поряд зі смердючим віслюком, а той пан сидить собі в сідлі, наче на троні, й жодного разу навіть не обернувся, перевірити, чи вона ще йде за ним слідом. Та він й так знав, що вона йде позаду, бо дітися тут було нікуди. І, все одно, це було…трохи дивно. На її подив, він зовсім не виказував до неї чоловічого інтересу протягом цього довгого сірого дня. Нащо тільки й потяг за собою? Навіжений. Та хоч заплатив вперед, й добре. Тільки б не прирізав потому…