Розділ 6 . Перший досвід

      Здається час завершувати пригоду. Я вийшла з-за дерев на середину вулиці , дивилася в слід людям, яких бачила в кожному дні, що я взагалі мала. Вони йшли дорогою між дерев і розмовляли з друзями. 

       Сум прийшов нізвідки й охопив мене долонями, майже такими ж крижаними, як повітря, яким я дихала. Я хотіла не стояти тут і дивитись на спини, а йти поряд з ними, сміятися й розповідати цікаві історії, бути справжньою частиною родини, яку вважаю своєю  .

      Але я не наважувалася показати себе справжню навіть в домі, до якого звикла. Стаю нерухомою й безвольною, а усі історії які маю, відбувалися в кімнаті, і вони не мої. Це не моє життя. Це життя людей, які навіть не знають мене, а я проживаю усе разом з ними, наче воно моє власне. 

Досить на сьогодні думок, які вперше викликали сльози на обличчі.Я  розгорнулася, щоб піти туди, звідки прийшла, але не помітила чоловіка який саме йшов повз і врізалася в нього. 

- Йой ! Пробачте ! - він схопив мене за руку, не даючи впасти.

   Це виявився, той кого Оксана кликала Романом. Чоловік в чорній куртці, джинсах та ушанці, схожій  на ті, що  дитячих казках носять хлопчики.

- Нічого ...все добре .... - невже це перші слова, які хтось почує від мене?  Розгубившись , я просто стояла і дивилася на нього. Не знаю ,що далі  кажуть в таких випадках. - Бувайте ! 

Я вже збиралася піти, але він не відпустив мою руку. 

- Почекайте, ви дещо загубили — чоловік нахилився і підібрав корону, яка напевно впала з мене коли ми зіткнулися. - Ось, тримайте. - він простягнув її мені .

 - О, так  Дякую!  . - я обережно вдягнула  на голову свій скарб , поки він все ще дивився на мене і не йшов. - Тож ... Мені час ... 

- Може вас провести ? Ви надто гарна, щоб ходити по темними вулицями самій. - запропонував Роман .

- Ну ... Якщо ви не як вовк, тоді напевно ... - я одразу пригадала історії про незнайомців з казок, але ж він до цього гуляв з Натусею та її батьками.  Навряд чи він небезпечний незнайомець.  

- Ні, не вовк. - він хихотнув   — Мене Рома звуть. А вас ? 

- Зоряна —  ніколи ще не називала свого імені вголос до цього .  Доволі бентежно. А "Рома " напевно коротка версія імені "Роман". Ясно. 

- Дуже приємно ! То куди ви прямуєте ? - Рома почав повільно йти і я приєдналася до нього.  

- Йду додому. Це ... Задається там. 

      Добре, що тут недалеко. Я пам'ятала куди йти.  

      Ми пішли до виходу з парку. Рома не зводив з мене очей. 

- Чого ви так дивитесь ?  - вирішила таки запитати.

- Ви дуже красива ! Вам не холодно ? Може вдягнути капюшон ? - запитав чоловік ,доки його очі активно досліджували моє вбрання .

- Так ... Напевно ...- не встигла я договорити, як він обережно надягнув мені на голову запропоноване утеплення. - Не думала, що зовні  так холодно.

- Можу я звертатись на "ти" ? 

Дивне питання. Хоча скоріше дивно було чути, як хтось каже" ви "не до дідуся чи бабусі . Оксана завжди тільки їй так називала. 

- Так, можна. Мені тепер також говорити" ти" ?  

- Звісно.  Так чим ти замайешся  ? Таке незвичайне вбрання навіть для свята. Можливо десь концерт був, вистава, чи щось таке ?  - він подав мені руку перед невеличким підйомом.

- Та ні, просто гуляла тут. Як усі зазвичай роблять напевно. 

Поки ми йшли до будинку я вирішила розпитати його про усе, що мене цікавило. Все ж таки перша людина з якою я розмовляю. Не знаю,  коли ще буде така можливість і чи буде взагалі.  

Я дізналася, що Рома працює в компанії, яка будує. Він робить малюнки та розрахунки  майбутніх проєктів. З батьками Натусі його родина познайомилася давно, а от Рома вперше їх зустрів рік тому, коли Геннадій, батько Натусі, замовив проєкт для будівлі.  С тих пір вони часто бачилися , бо добре потоваришували. Але не впевнена ,що саме з ними зараз святкують Різдво. Якби я спитала ,то доволось би розповісти ,що спостерігала за ними . 

Ми йшли тихими вулицями, що освітлювалися ліхтарями. 

Я питала ще багато чого.  Як виглядала його школи та що саме відбувається на уроках ? Чи далеко звідси театр, до якого ходять люди ? Скільки існує книжок і де саме люди їх купують ? Чому іноді його звуть" Романом" , а мені він представився " Рома" ? Як виглядає вулиця влітку ? 

- Дивні питання чесно кажучи. Більшість з цього можу показати, якщо хочеш.  Можливо зустрінемось десь ще на свята ?  Влаштую тур по всім місцям, про які ти маєш питання. - запропонував Рома коли ми зупинилися біля потрібних воріт. Я й не помітила як промайнув час. 

- О, так ! Я б хотіла побачити все, якщо можливо. І ще дещо ..  

- Що ? - Ромині  очі блищали. Вони були темними та в них відблискували ліхтарики.  

- А який на смак сніг ? Його взагалі можна їсти ? 

На його обличчі з'явився дивний вираз, а потім він засміявся.  

- Ти ніколи не куштувала в дитинстві ? Можеш спробувати, тільки трішки.  - він підійшов до маленького деревця і показав на гілку .

Я усміхнулася й обережно лизнула трохи прямо з  дерева . А потім торкнулася купки снігу,що лежала на паркані .  Він був колючий і пухнастий одночасно, а в роті як вода.

 - Ти тут живеш? - несподівано запитав чоловік 

- Що ? - я відволіклася від снігу. 

- Це будинок друзів батьків, про яких я тобі розповідав. Родина Цимбалюків. Ти знаєш їх ? 

- Так, знаю. Приїхала до них нещодавно ... Далека родичка. - сказала перше, що спала на думку. 

 Здається я чула в якійсь історії про те, що далекі родички доволі часто живуть не в себе і приїжджають в гості. 

 - Напевно  я пропустив, коли вони розповідали про тебе. До речі, розкажи про себе. Чим ти все ж таки займаєшся ? Що любиш робити у вільний час ? Звідки ти приїхала ? Я не знаю про тебе нічого крім імені. 

Він очікував на відповіді із захватом, але я не знала що й казати. Моя історія була надто маленька, а в ній замало деталей саме про мене. Тож я всміхнулася і сказала: