Розділ 5 . Великий світ.

       Точно не знала, куди саме йшла, але робила кожен крок доволі повільно. Все здавалося однаково засніженим і темним , як би не світло вуличних ліхтарів. Не вірилося, що я на це наважилася, але ось мої ноги, взутті в чужі тепле взуття, схоже на ведмежі лапи, йдуть по снігу. Справжньому снігу, який крихтить і сминається при наступі. 

       Я насолоджувалася усім, що бачу : вулицею, різними деревами, зовсім без листя чи голок, усіяними снігом доріжками, будиночками на кожен розмір і смак. Невже люди можуть бачити таке щодня ? Схоже на дивний сон, який став моєю реальністю. 

      Через деякий час я вийшла до парку, про який чула не раз. Всі казали про це місце,  де дуже красиво, цікаво і недалеко. Я могла уявити щось подібне, але аж ніяк не таку приголомшливу красу. 

      Простора  алея з безліччю стежинок і поворотів повністю обвішаних вогниками, схожими на ті, що висять в кімнаті на стінах. Тут цих вогників значно більше, вони різнобарвні, щедро діляться своїми кольорами, виблискуючи довкола. 

     Ялинка тут також була. Я застигла перед цією величезною королевою, заввишки  напевне з три моїх дерева. Кожен міліметр мерехтів і виблискував іграшками, гірляндами та бантиками. 

В голові зовсім не залишилося зайвих думок. Усі вони були поглинуті тим, що довкола мене. 

Тверда лавка неподалік від ялинки стала мені канапою, з якої не хотілося вставати.  

    І що дивно, я зустріла безліч людей на вулиці. Всі вони були гарно вдягнуті, з червоними щоками, хтось співав, хтось посміхався і тримав в руці вогники, і всі чудово мене бачили, але я жодного разу не впала і не стало знову іграшкою. Можливо тому, що ні хто з них не знав, що я була лялькою на ялинці. А може тому, що я не боялася  , що мене побачать справжньою ? 

   - Я перша, я перша ! - знайомий голос вирвав мене з роздумів.

       Дівчинка бігла до ялинки з лівої стежини неподалік від мене ,а  навздогін їй біг високий чоловік. Сміючись, він підхопив малу на руки й покрутив її. Коли вони підійшли доволі близько, я підхопилася і вже почала відходити. 

  -   Натуся ! Вдягни но рукавички швиденько ! Руки обмерзнуть ! - пролунав голос мами дівчинки .

Оксана з Геннадієм та ще парою незнайомців повільно йшли за ними. Непевно, це ті самі їхні друзі, з якими вони пішли святкувати Різдвяну ніч.

 -  Не спіймаєш, не спіймаєш! - дівчинка сміялася і бігала довкола ялинки.

 На щастя я вже сховалася за товстим стовбуром так щоб мене не бачили.

  -  Романе, будь ласка, вдягни її капюшон!  - Оксана звернулася до чоловіка, який вже наздогнав Натусю.

 -  Йди но сюди бешкетниця ! - Роман підхопив  Натусю на руки . 

Він виконав прохання Оксани, взяв дівчинку за руки й відвів до батьків. Далі він помахав компанії й пішов в протилежному напрямку.