Розділ Вісімнадцятий

Лара ледве йшла вздовж коридору. Її тіло тремтіло, серце калатало, а руки стали крижаними. Кожен крок здавався вічністю. У голові проносилися думки: чи правильно вона чинить, чи знайде Аркін спосіб уникнути пастки? Чи взагалі зможе вона пережити це? І чи повірить він їй, що це не підстава?

Коли вона дійшла до дверей кабінету Вандера, її дихання збилося. Вона обережно відчинила їх, і побачила Аркіна. Він стояв біля столу, тримаючи в руках невеликий футляр. Його обличчя застигло, коли він побачив її.

– Лара? Що ти тут робиш?! – у його голосі прозвучав гнів і здивування.

Лара зробила крок уперед, але її ноги підкошувалися.

– Ти не повинен бути тут... – почала вона, але Аркін різко перебив її.

– Ти здуріла?! Ти розумієш, у що ти втручаєшся?! – він поставив футляр на стіл і підійшов ближче, хапаючи її за плечі. – Ти у небезпеці! Ти можеш стати співучасницею!

– Ти мене вислухай! – Лара спробувала говорити твердо, але голос тремтів. – Ти повинен тікати! Вандер усе знає!

Аркін застиг на мить, намагаючись зрозуміти її слова. Його очі звузилися.

– Як він дізнався? – він відступив на крок, оцінюючи ситуацію.

– Це не важливо! Тобі треба йти! – Лара майже кричала.

Її руки затремтіли сильніше, коли вона підняла телефон. Гудки вже розривали тишу кабінету.

– Що ти робиш?! – закричав Аркін, кидаючись до неї.

– Я не можу... я не можу відхилити... – вона крізь сльози дивилася на нього.

– Лара! Ти ж розумієш, що робиш? – його голос зривався. – Ти викликаєш поліцію!

Лара не могла відповісти. Її сльози котилися по щоках, а серце розривалося навпіл.

– Ти повинен тікати! Інакше він вб’є нас обох! – вона кричала, але майже задихалася від емоцій. – Тобі потрібно врятувати доньку!

Аркін на секунду застиг. Його обличчя перекосилося від болю й розпачу.

– Як ти могла?! – гнів прорвався у його словах. – Я думав, ти мене кохаєш! Я довіряв тобі!

Гудки продовжували розривати повітря. Лара лише мовчки ридала, не маючи сил нічого сказати.

Раптом обидва почули звук сирен. Поліція була вже близько. Аркін кинувся до вікна, відкрив його і глянув униз.

– Прощавай, Лара, – кинув він через плече. – Сподіваюся, ти зрозумієш, що наробила.

І з цими словами він зник за вікном.

Лара впала на підлогу. Її телефон випав із рук, і вона нарешті змогла припинити дзвінок. Але було пізно. Поліція вже заходила до будинку.

Вандер спокійно вийшов із-за рогу коридору й подивився на неї, схвально кивнувши.

– Гарна робота, пані. А де Ваш друг?! Ви що його відпустили! – майже давлячись власною слиною, кричав Вандер. – Я цього не спущу тобі з рук! Ти сядеш за обох!

Лара нічого не відповіла. Вона сиділа на підлозі й плакала, не помічаючи, як поліціянти її підняли й надягли наручники.

– Ви заарештовані як співучасниця крадіжки. Ви маєте право зберігати мовчання, – зачитували їй права.

Вона не чула їхніх слів. Її світ зруйнувався. Вона знала, що все це було неправильно, але вже нічого не могла змінити.

Поліція виводила Лару з будинку, і кожен її крок здавався важчим за попередній. Вона майже не відчувала, як її тягнуть до виходу, не чула розмов поліціянтів, що супроводжували її. Весь світ навколо завмер, і в її голові був лише один образ – образ Аркіна. Його обличчя, його очі, його голос... Це було не так, як вона уявляла. Вона все ще не могла повірити, що дійшла до такого.

І ось тоді, в далечині, на межі двору, Лара побачила його. Аркін стояв, обличчя не виражало емоцій, але його погляд був зосереджений на ній. Її серце завмерло на мить. Якби тільки могла вона зараз кинути все і побігти до нього, обняти, сказати, що все буде добре, що вона не шкодує, що вона йшла на це заради нього. Але все було не так просто.

«Не змушена була, Лара, не змушена...» – подумала вона, затискаючи зуби, щоб не виголосити цього голосно. Вона не змушена була допомагати йому в крадіжці, не змушена була порушувати всі правила заради його «справи». Але у той момент, коли вона зрозуміла, що її життя вже стало частиною цієї гри, не було іншого вибору. У власному виборі «я» чи життя маленької дівчинки, «я» чи людина яку вона покохала – вона обрала не себе.

Заради нього, заради тієї пристрасті, якою він її спалював.

Вона пожертвувала собою, своїми переконаннями і навіть своєю свободою. Тільки для того, щоб він міг продовжити жити, не піддаючись тиску, не здаючись. І що було найбільше болючим – вона зробила це, знаючи, що ця жертва ніколи не повернеться до неї у вигляді відповіді на її почуття. Він не відповідав їй так, як вона це чекала.

Але ось він... Аркін. Людина, яка, здається, була для неї всім, але в той самий час – таким же джерелом болю і розчарувань.

Аркін стояв і дивився на неї, його обличчя непроникне, але в очах було дещо більше, ніж просто холод. Це було почуття провини, гіркоти і навіть розпачу. Він навіть не підійшов до неї, хоча міг би. Він просто дивився, і на мить Лара відчула, як світ довкола неї починає танути, як усе стає неважливим, окрім нього.

Вона стиснула губи, йшовши вперед, йшовши на свій арешт, але її душа кричала – це було не так, це не мало б бути так.

Аркін раптом пробурмотів, ледве чутно:

– Як вона могла?! Я ж її кохав...

Ці слова були наче вистрілено з гармати в її серце. Він кохав її? Вона не була певна, але в її душі все обірвалося. Це було більше, ніж вона могла витримати. Вона вирвала погляд з його очей і продовжила йти, відчуваючи, як холод і туман заповнюють її розум.

Аркін лише кілька кроків постояв у тіні, його постать змішувалася з темрявою ночі, і він зник. Усі його почуття, вся його вина та біль злилися з туманом і нічною тишею.

Лара залишалася тільки з одним почуттям: вона зробила це все не заради себе, а заради того, кого любила. Але чи був він готовий до її жертви? Чи був готовий взяти на себе хоча б частину відповідальності за те, що сталося? Вона не знала, але була впевнена, що вже нічого не змінить.