Розділ Одинадцятий

На запрошення Дена, Лара прийшла до кафе, її погляд мимовільно ковзав по приміщенню, шукаючи знайоме обличчя. І ось він – Ден, посміхався, стоячи за барною стійкою. Як завжди, його вітання було теплим, а погляд уважним.

– Привіт, Ларо. Як справи? – запитав він, ставлячи чашку еспресо на стіл перед нею.

– Все добре. Тільки думала про вечірку. – Лара присіла на стілець, відчуваючи, як розв'язується язик у присутності Дена. Його спокійна енергетика завжди заспокоювала її.

– Що думала? Переживаєш? – Ден підняв брови. – Ти вже вигадала собі лук?

Лара задумалася на мить. Вона відчула, що це важливий момент, який варто обговорити з ним, хоч і не знала, чому вона так покладається на його думку.

– Ну... так, певно. Трохи нервую, я ж буду там як гість, а ти працюватимеш... Але... є одне «але». Ти знаєш, що це не просто вечірка. Тому я повинна виглядати якнайкраще, аби залишити хороше враження.

Ден нахмурився, як завжди, коли мова заходила про щось серйозне.

– Тобі слід просто бути обережною. Там можуть бути не найкращі люди. Вони іноді приходять на такі вечірки.

Лара кивнула, відчуваючи, що він має на увазі щось більше, але не стала питати. Вона змінила тему.

– Що ти думаєш, якщо я вдягну ту чорну мереживну сукню? – запитала вона, звертаючись до його думки.

Ден посміхнувся, його очі засяяли від знайомого погляду.

– Це ідеальний вибір для такої події. Але знаєш, чого не вистачає? Ти повинна додати трохи зухвалості. Я знаю одну річ, яка точно приверне увагу.

Лара зацікавлено подивилася на нього.

– Що саме?

– Брошка. Я тобі таку підберу. Вона пасуватиме до твого плаття, а ще підкреслить твою індивідуальність. Вона дійсно може зробити тебе незабутньою.

Обговоривши свій образ з найкращим другом, Лара не могла не поцікавитися й думки подруги, тож запросила її в гості аби обговорити шмоточки.

Лара обирала наряд для вечірки перед дзеркалом. Аліса сиділа на дивані, закинувши ноги на бильце потягуючи подік, і не могла утриматися від посмішки, спостерігаючи за подругою.

– Ти серйозно вважаєш, що це підходить для такої вечірки? – запитала Аліса, витягаючи одну з обраних суконь Лари. – Ти повинна зробити так, щоб кожен звернув увагу. Ти хочеш залишити враження чи виділитись як біла ворона?

Лара стиснула губи, розглядаючи себе у сукні, яку підготувала раніше.

– Я не хочу, щоб усі звертали увагу. Але, здається, це єдиний варіант.

Аліса підняла брови й підійшла до Лари. Вона зняла з неї сукню і подала іншу – чорну, з мереживом, що ідеально підходила до її фігури.

– Ден мав рацію, це виглядатиме бездоганно на тобі, – сказала Аліса, вдивляючись в Ларин погляд. – Ти ж не просто хочеш бути красивою, ти хочеш бути загадковою. Вони повинні запам'ятати тебе.

Лара приміряла новий наряд і одразу помітила різницю. Це справді було те, що треба для такої вечірки. Краса та елегантність, що межує з таємничістю.

– Можливо, ти й маєш рацію, – сказала Лара, спостерігаючи за своїм відображенням у дзеркалі. – Але що з аксесуарами?

– Не переживай. Я вже знаю, що тобі підібрав Ден. Тобі повинно сподобатись – Аліса кивнула з усмішкою і сіла на диван роблячи тяжку.

Сонце вже заходило, і парк поступово занурювався в прохолодну темряву. Лара йшла поряд з Деном по стежці, що огорталась легким вечірнім туманом. Вона відчувала спокій, розмовляючи з ним про все і ні про що водночас. Небо було чистим, а повітря пахло осінню, залишаючи після себе відчуття змін.

Ден йшов трохи попереду, і, здавалось, що він завжди знав, коли потрібно мовчати, а коли – заговорити. Лара вже починала розслаблятися, коли Ден раптово зупинився.

– Ларо, пам’ятаєш, є дещо, що я хотів тобі подарувати, – сказав він, усміхаючись і витягуючи маленьку коробочку зі своєї кишені.

Лара здивовано підняла брови, але посміхнулась.

– Що це? – запитала вона, відкриваючи коробочку.

Усередині була вишукано ручної роботи брошка – маленьке срібне лезо, яке ідеально поєднувалася з її нарядом. Воно подібне до її характеру. Таке ж струнке і вишукане, як її погляд та зовнішність. Таке ж, ж на вигляд гостре, як її язик. Лара витягла її, немов вона була найбільшою цінністю на світі.

– О, Ден, це прекрасно! Як ти до цього додумався? – її голос тремтів від приємного здивування.

– Я помітив, як ти уважно дивилась на брошку у магазині. Я думав, що це стане чудовим доповненням для твого образу, – пояснив він, глядячи на неї з ніжністю.

Лара не могла не відчути, як її серце тріпоче від цього жесту. Брошка була справжнім витвором мистецтва, але ще важливіше було те, що це був жест з великою увагою до її бажань.

– Дякую, Ден. Це так... так мило з твого боку.

Ден підняв погляд і зустрів її очі. Його вираз змінився, і тепер на його обличчі було не тільки тепло, але й трохи більше серйозності.

– Ларо... є ще щось, про що я маю сказати. Я довго не міг знайти моменту, щоб це сказати, але... – він зробив паузу, а потім повільно додав: – Я закоханий в тебе з нашої першої зустрічі.