Розділ Третій

Університетська бібліотека. Світло яскравих ламп контрастує з темрявою думок Лари. Вона прийшла сюди, щоб відірватися від своїх думок, але зустріла несподіваного гостя.

Лара сиділа за столом у дальньому кутку бібліотеки. Перед нею розкладені книги, але вона їх не читала. Її пальці стукотіли по столу в такт музиці в голові, яка не давала їй спокою.

– Щось шукаєш? – глибокий, майже жартівливий голос вирвав її зі стану трансу.

Лара підняла голову й побачила Аркіна, який стояв напроти, тримаючи в руках книгу. Він виглядав надто спокійним, наче його появу можна було очікувати.

– Не зовсім, – відповіла вона, намагаючись приховати нервозність.

– Тоді, може, допоможу? Я добре орієнтуюся в цій бібліотеці. – Його усмішка була звичною, але очі видавали щось інше.

– А ти завжди такий галантний? – Лара вирішила зіграти легковажно, хоча відчувала, як її серце б’ється швидше.

– Тільки для тих, хто цього заслуговує, – відповів він, сідаючи навпроти неї.

Лара змусила себе подивитися йому в очі. У них була якась дивна порожнеча, яка водночас затягувала, як чорна діра.

– У тебе є час займатися книгами? – запитала вона, відчуваючи, що питання недоречне, але нічого іншого на думку не спадало.

– Більше, ніж здається, – коротко відповів Аркін, відклавши свою книгу. – Ти ж теж любиш копатися в деталях, так?

Це прозвучало, наче виклик. Лара стиснула кулаки, намагаючись не видати свого занепокоєння.

– Так, – відповіла вона рівним голосом. – Але в деталях іноді можна заблукати.

– А іноді вони відкривають істину, – його тон був м’яким, але натякав на щось глибше.

На кілька секунд вони дивилися одне на одного. У Лари промайнуло відчуття, що він знову читає її, як відкриту книгу.

– Як щодо кави? – раптом запропонував Аркін.

Лара не знала, що відповісти. З одного боку, їй хотілося уникнути подальшої розмови, але з іншого – вона розуміла, що це шанс дізнатися більше.

– Добре, – кивнула вона, закриваючи книгу перед собою.

Кав’ярня була неподалік університету. Лара й Аркін сіли за столиком у кутку.

– Ти завжди така обережна? – запитав він, пильно дивлячись на неї.

– А ти завжди такий допитливий? – вона відповіла питанням на питання.

Аркін усміхнувся, відкинувшись на спинку стільця.

– Це риса характеру. Я просто люблю розуміти людей.

– А якщо хтось не хоче, щоб його розуміли? – Лара помішувала свою каву, не відводячи погляду.

– Тоді це робить їх ще цікавішими. – Він нахилився ближче. – Як ти, наприклад.

– Може, ти просто вигадуєш те, чого немає? – Вона намагалася не піддатися його провокаціям.

– Можливо, – погодився Аркін. – Але чи це не суть людських стосунків? Ми всі граємо в ігри, ховаємося за масками. А іноді... відкриваємо свої секрети.

Його слова були майже нестерпно прямими, і Лара відчула, як всередині неї щось стискається.

– А ти? Ти теж ховаєшся? – кинула вона йому у відповідь.

– Завжди, – відповів він просто, його очі пробіглись по її обличчю.

Лара відчула, як атмосфера між ними стала майже відчутно важкою. Вона зрозуміла, що це більше, ніж просто розмова. Це гра, в яку вона вступила, навіть не розуміючи правил.

Вечір того ж дня. Лара повертається додому, але її думки залишаються з Аркіном. Вона починає розуміти, що їхня розмова залишила глибший слід, ніж вона хотіла визнати.

Лара йшла вузькою вуличкою, освітленою тьмяним світлом ліхтарів. Її ноги механічно несли її додому, але думки залишалися в кав’ярні. Кожна фраза Аркіна, його інтонація і погляди закарбувалися в її пам’яті.

«Ми всі ховаємося за масками…»

Ці слова звучали у її голові, змушуючи серце стискатися. Він щось знав. Відчував. Але що?

Десь позаду неї пролунав звук – наче чиїсь кроки. Лара різко обернулася, але вулиця була порожня.

«Параноя», – подумала вона, вдихаючи холодне повітря, щоб заспокоїти себе.

Проте, коли вона знову повернулася до руху, її почуття неспокою не зникло.

Зайшовши до своєї квартири, вона зачинила двері й поставила на них ланцюжок. Звичка, яка здавалася їй зайвою, тепер видавалася необхідною.

Сівши на диван, Лара дістала і відкрила ноут.

«Якщо він справді той, про кого я думаю, має бути щось», – подумала вона, вбиваючи в пошук ім'я «Аркін Блек».

Проте результатів було обмаль. Жодних соціальних мереж, жодних фотографій. Лише кілька статей зі згадками про людину з таким же ім’ям, але жодна з них не стосувалася нього.

«Театр тіней», – подумала Лара, закривши ноутбук.

Її очі зупинилися на вікні. Штори були відкриті, і вона помітила, як на вулиці хтось стояв під ліхтарем, наче чекаючи. Його обличчя неможливо було розгледіти через відстань і слабке світло, але силует... Лара відчула, як серце прискорилося.

«Це випадковість», – сказала вона собі, намагаючись заспокоїтись.

Проте силует не рухався.

Раптом її телефон зазвучав. Лара підскочила, наче її щойно вдарило струмом. Поглянувши на екран, вона побачила повідомлення від Аліси:

«Ти де? Забула сказати – завтра у нас практика!»

Вона видихнула. Аліса. Її повідомлення хоч трохи повернуло її до реальності.

Коли Лара знову глянула у вікно, під ліхтарем уже нікого не було.

На наступний день, в університет Лара намагалася поводитися звично, але її напруженість видавала її. На парі з Алісою вона раптом зважується на розмову.

– Ти щось знаєш про Аркіна? – тихо запитала вона, коли викладач писав щось на дошці.

Аліса здивовано повернула голову.

– Не багато. Ми ж з ним майже не спілкувалися. Він... трохи дивний, але ти ж знаєш, він не конфліктний.

Лара кивнула, не зовсім задоволена відповіддю.

– А чого ти питаєш? Він тобі цікавий?

– Ні, бляха, чисто по приколу, – збрехала Лара.

– А може, це доля? – пожартувала Аліса, підморгнувши.