Розділ Перший

Лара стояла біля високого вікна, тримаючи в руках келих шампанського. Її руда коса впала на плече, гармонійно пасуючи до темно-зеленої сукні, яку вона в останню мить позичила в Аліси.

– Ну, як тобі? – подруга з’явилася поруч, глянувши на Лару зверху вниз. – Кажу ж, я знала, що це плаття на тобі сяде ідеально.

– Не знаю, чи плаття, чи це просто твої маніпуляції змусили мене прийти сюди, – Лара відпила ковток.

Аліса махнула рукою:

– Зате дивись, які люди тут! Можеш знайти когось із важливих для своєї... чим ти там займаєшся? Навчаєшся, математика?

– Дякую за нагадування, – Лара скривилася. – Але, чесно, атмосфера трохи... дивна.

Аліса пирхнула, але Лара не зважала. Її погляд ковзав по гостях. Багаті люди, впливові обличчя, зна- менитості, всі одягнені з розмахом. Її мало цікавили їхні імена чи плітки, але щось у повітрі було неспокійне.

З кожною хвилиною Лара відчувала, що тут щось не так.

– Ти це чула? – Лара нахилилася до Аліси.

– Що саме?

– Тиждень тому пограбували центральний банк. У всіх новинах говорять про цього грабіжника. Кажуть, він небезпечний, і ніхто навіть не знає, як він виглядає.

– Ти параноїк, – закотила очі Аліса. – Тут стільки охорони, що будь-хто, хто захоче щось вкрасти, просто не вийде з цієї будівлі живим.

Лара не відповіла. Щось змусило її обернутися. І саме в цей момент вона зустрілася поглядом із чоловіком, який стояв неподалік. Його сіро-зелені очі затрималися на ній довше, ніж слід було. Він виглядав спокійним, навіть занадто.

«Маніяк», – пронеслося в голові Лари.

– Хто це? – запитала вона в Аліси, намагаючись не показати хвилювання.

– Не знаю. Напевно, ще один із «вибраних», – подруга посміхнулася і махнула рукою. – Розслабся, Ларо, і перестань шукати проблеми там, де їх немає.

Але Лара вже знала. Цей чоловік був тут не випадково.

Шумно грає джазова музика. Гості розмовляють невимушено, сміючись і потягуючи коктейлі. Лара стоїть осторонь, дивлячись на незнайомця.

Чоловік із сіро-зеленими очима стояв біля барної стійки, спокійно перемішуючи свій напій. Його рука в рукаві чорного костюма була розслаблена, але погляд... Лара була впевнена, що він відчув її увагу.

– Піду вип’ю ще чогось, – сказала вона Алісі, щоб мати привід відійти.

– Ти вже зібралася з ним познайомитися? – подруга глянула хитро, але Лара проігнорувала її.

Вона впевнено пішла до бару. Не дивлячись у його бік, вона замовила щось просте: келих білого вина. Відчуття, що на неї дивляться, тільки посилювалося.

– Трохи нервуєте? – його голос був низький, але приємний.

Лара повільно обернулася. Він стояв майже впритул, дивлячись на неї з легким натяком на усмішку.

– Чому б це? – відповіла вона, намагаючись тримати рівний тон.

– У Вас напружений вигляд. Як у людини, яка щось шукає.

Вона знизала плечима.

– Можливо, я просто не звикла до таких вечірок.

– Чи до таких людей? – він зробив ковток свого напою.

– І це теж, – Лара відпила вина, не зводячи з нього очей. – А Ви, здається, тут добре вписуєтеся.

– Впевнений, що так, – він трохи нахилив голову. – Ми знайомі?

Вона напружилася. Питання було занадто прямим.

– Навряд. Ви хіба навчалися на математика? – її відповідь була напівжартівливою, але вона уважно стежила за його реакцією.

– Математика? – він підняв брови. – Ні, це не моє. Але обличчя Ваше знайоме.

Лара внутрішньо здригнулася. Він упізнав її чи тільки прикидається?

– Можливо, плутаєте. – знизала плечима вона, вдаючи, що розмова їй байдужа.

Чоловік усміхнувся. Лара зрозуміла, що він їй не вірить.

– Що ж, цікаво зустріти звичайного математика серед усіх цих... – він змахнув рукою, вказуючи на решту гостей, – людей мистецтва.

– І що ж такого в математиках? – вона відчула виклик у його словах.

– Вони завжди занурені в порядок, цифри, логіку. А тут, на таких вечірках, – він наблизився трохи ближче, – ніколи немає логіки.

Лара посміхнулася краєм губ.

– Тоді, може, мені варто піти, поки я ще здатна її побачити?

Він легенько засміявся.

– Ще рано. Вечір тільки починається.

Його слова змусили її задуматися. Чому він тут? І що він шукає?

– До речі, – додав він, простягаючи руку, – мене звати Аркін.

«Звісно, не справжнє ім’я», – подумала Лара, але взяла його руку.

– Лара.

Її пальці були коротко в його руці, теплій і впевненій. Від цього жесту їй стало ще менш спокійно.

Вечір поступово набуває темніших відтінків. Гості стають більш розслабленими, а музика – гучнішою. Лара відчула, як поступово починає втрачати контроль над ситуацією, коли його присутність ставала все більш і більш помітною.

– Ви багато подорожуєте, Аркін? – Лара намагалась виглядати безтурботно, але її серце билося швидше, ніж зазвичай. Щось у ньому було не так, але що саме – вона не могла визначити.

Аркін кинув погляд на неї, і, здавалось, на мить розгадував її, наче бився з якимось невидимим кодом. Потім він відповів спокійно:

– Більше ніж слід було б. Мої подорожі часто пов'язані з роботою.

Лара кивнула, стараючись зберегти спокій. Питання, що його зачепило, ставало все більш загадковим. Він працює... ким? І чому з таким переконанням говорить про це?

– Мабуть, це цікаво, – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі. – Чи є у Вас цікава історія з Ваших подорожей?

– Історія? – він посміхнувся, і це було вже занадто знайоме. Якби вона не знала цього виразу, якийсь внутрішній голос підказав би їй, що його посмішка – це тільки маска.

– Чому б і ні? В одній з подорожей я, наприклад, був свідком дуже цікавої ситуації. Ви коли-небудь були свідком того, як люди можуть змінюватися на очах?

– Змінюватися? – Лара не витримала. Слова, які він вибирав, були занадто точними. Їй не подобалося, як він їх підібрав. Вона поглянула на нього, відчуваючи, як її серце стиснулося.